Глава дванадцята. Полювання на слабкість

«Світ завжди шукає наші тріщини. Саме через них у життя проникають зміни.»

Спортивна зала школи була галасливою так, ніби саме повітря вібрувало від очікування.

Прапори команд, свистки суддів, скрип кросівок по покриттю — усе змішалося в один щільний фон, від якого в Кассандри трохи сильніше, ніж зазвичай, стиснулися пальці.

Вона стояла біля краю майданчика. Форма сиділа ідеально, але це не мало значення. Важливим було інше — права нога. Та сама, яку вона інстинктивно відчувала трохи раніше, ніж решту тіла.

Кассандра злегка опустила погляд. Тейп на щиколотці був щільним і акуратним. Під ним — пам'ять про аварію, яка розділила її життя на «до» і «після».

— Ти впевнена, що готова? — тихо запитала Айві, поклавши руку їй на плече.

Кассандра відповіла не одразу. Вона подивилася на сітку.

На інший бік майданчика — там уже стояла команда академії Нортбридж. Надто спокійні, надто зібрані, надто впевнені. У них не було метушні. Лише холодна впевненість людей, які звикли перемагати.

— Ні, — нарешті сказала вона.

Подруга напружилася.

Кассандра трохи повернула голову, і в її погляді не було сумніву — лише концентрація.

— Але я все одно вийду.

Матч розпочався з рівної, майже вивіреної напруги — наче натягнута струна, яка поки що не знала, коли урветься.

Кассандра стояла на своїй позиції, пальці злегка стискали тканину форми на стегні. Гомілковостопний суглоб був зафіксований тейпом — непомітно, але достатньо для тих, хто вмів дивитися. Вона не любила, коли на це звертали увагу, але ще більше не любила, коли це ігнорували.

Перший сет ішов рівно. Її подача була точною, прийом — стабільним. Вона рухалася обережно, без зайвого ризику, ніби кожне приземлення мало свою ціну.

І Нортбридж це помітив.

Спочатку — майже непомітно. Один короткий розіграш: швидке переведення м'яча в зону ближче до неї. Вона встигла. Але приземлилася жорсткіше, ніж потрібно. Мить — і погляд їхнього зв'язуючого на тому боці затримався на ній трохи довше, ніж на м'ячі.

Потім — вдруге.

Удар пішов глибше, у її бік, але трохи зміщений так, щоб змусити її стрибати з незручного кута. Вона взяла його блоком, але приземлилася вже з легкою затримкою, ніби нога відгукнулася не одразу.

І цього виявилося достатньо.

— Дивіться на праву! — крик з іншого боку був тихим, але впевненим.

І все змінилося.

Нортбридж більше не грав «у майданчик». Він грав у неї.

Кожен другий розіграш почав іти в її зону. Не грубо, не очевидно — надто розумно для цього рівня. М'ячі стали нижчими, швидшими, різанішими. Такими, після яких доводиться не просто стрибати, а приземлятися в незручну точку знову і знову.

Кассандра відчула це не відразу — спочатку в темпі гри, потім у диханні.

Один м'яч полетів у її бік так різко, що вона встигла лише розвернутися в повітрі. Прийняла. Але приземлення вийшло важким.

Гомілковостопний суглоб відгукнувся коротким, злим болем.

Вона не дала емоціям вирватися назовні. Лише на частку секунди її пальці сильніше стиснули коліно.

— Тисніть на неї знову, — пролунав із їхньої лави спокійний, майже буденний голос.

І Нортбридж підкорився.

Тепер кожен розіграш був перевіркою. Не техніки — витривалості. Того, скільки вона витримає, перш ніж почне занадто явно берегти себе.

Кассандра помітила погляд Олівера на трибунах. Після їхнього тренування хлопець викликався підвезти її на змагання та підтримати. Хоч зараз він і сидів неподалік від Ізабель та її подруг. Не найкраща компанія.

Він зрозумів одразу — це був уже не просто спорт. Це було вичитування слабкого місця, повільне й методичне.

Кассандра зробила крок назад після чергового прийому й на секунду затрималася.

Лише одна пауза. Але для них цього вистачило.

І м'яч знову полетів у її бік.

В очах потемніло, і щось спалахнуло.

Дівчина схопилася за голову й почула, як поруч приземлився м'яч. Радісні вигуки лунали з боку суперників, поки Кассандра трималася за голову, тихо скиглячи. Вона опустилася на коліна, нога відгукнулася тупим болем, але зараз це майже не відчувалося.

Перед очима майнуло полум'я.

Не справжнє — спогад.

Помаранчево-золоте, живе, таке, що пожирало темряву навколо.

У ніс ударив запах диму.

Холодні руки торкнулися її обличчя.

— Кассандро, подивися на мене!

Повіки здригнулися. Бурштинові очі були яскравішими, ніж зазвичай, особливо на контрасті із засмаглою шкірою, яка зараз була болісно блідою.

Олівер тримав її щоки у своїх долонях, і тривога відображалася на його обличчі.

Вона дивилася на нього кілька секунд і не могла зрозуміти, де перебуває. Спортзал розпливався за його плечима, а язики примарного вогню все ще танцювали по краях її зору.