Глава десята. Коли тіні стають ближчі

«Попередження завжди з'являються вчасно. Запізнюємося лише ми.»

 

Домівку заповнила різка тиша. У вухах дівчини все ще лунав її крик. Вона розплющила очі, але нікого не побачила. Кішка зникла, залишивши по собі чорну пляму на краю ліжка та запах диму.

Кассандра підвелася й підійшла до вікна. Надворі було темно. Вона оглянула знайомі будинки й помітила в одному світло. Темний силует у вікні. Ізабель сиділа за столом і щось писала.

Глянувши на годинник, дівчина помітила час. 3:04 ночі. Чому вона не спить у таку пору?

Засунувши штори, Кассандра повернулася до ліжка. Запах майже вивітрився. Важко зітхнувши та накрившись ковдрою з головою, вона відвернулася до стіни.

Сон повернувся не одразу. Вона довго лежала із заплющеними очима, прислухаючись до скрипів будинку. Здавалося, що десь унизу повільно лунали чиїсь кроки, але щоразу, коли Кассандра намагалася зосередитися на звуці, він зникав.

Нарешті втома перемогла тривогу. Свідомість почала провалюватися у в'язку темряву між сном і реальністю.
На мить їй здалося, що поруч із ліжком хтось стоїть. Висока постать без обличчя спостерігала за нею з кутка кімнати. Кассандра сіпнулася уві сні, і видіння розчинилося, ніби його ніколи не існувало.

А далеко через дорогу, в освітленому вікні, Ізабель раптом завмерла над зошитом і повільно підняла голову. Наче відчула чийсь погляд.

Ручка завмерла. Кілька секунд вона просто дивилася в темряву за склом, після чого поспіхом закреслила написаний рядок і закрила блокнот.

Година була пізня. Вона дописувала конспект із літератури й намагалася пригадати сюжет книги, яку читала на початку літа. Він вислизав від неї, заповнюючи думки чимось іншим.

Їй не сподобалося, як вони попрощалися з Джошуа. Вона спостерігала за ними з кухонного вікна й бачила, як він сів на мотоцикл Олівера. Вони поїхали разом.

Дівчина ніколи не думала, що ці двоє порозуміються. Вони здавалися такими різними й водночас такими схожими.

Олівер приховував свої думки за легкою усмішкою та жартами, а Джошуа — за мовчанням і холодним поглядом. Але обидва вперто не підпускали людей надто близько.

І, мабуть, саме тому розуміли одне одного краще, ніж хотіли визнавати.
Ізабель провела пальцем по краю блокнота.

Вона згадала вираз обличчя Джошуа перед відходом. Щось у його погляді було не так.

Надто задумливий. Надто далекий. Наче він уже перебував десь іще, хоча стояв просто перед ними.

Від цієї думки всередині неприємно кольнуло.

Вона знову відкрила блокнот і подивилася на закреслений рядок.
Під товстим шаром чорнила все ще можна було розрізнити кілька слів.

«Коли тіні стають ближчими...»

Ізабель насупилася.

Вона зовсім не пам'ятала, навіщо написала цю фразу. Її точно не було в конспекті з літератури.

Ба більше, почерк у цьому рядку здавався дивним. Наче написала його не вона сама, а хтось інший її рукою.

По спині пробіг холодок.

Не роздумуючи, дівчина вирвала сторінку, зім'яла її й кинула до сміттєвого кошика.

Лише за кілька хвилин, вимикаючи настільну лампу, Ізабель помітила, що на чистому аркуші під вирваною сторінкою залишився слабкий відбиток останніх слів.

«Не дозволяй їй відчинити двері».
 

Сонце засліпило.

Джошуа ледве вдалося розплющити очі. Голова відразу відгукнулася тупим болем, ніби хтось усю ніч гатив молотком по скронях. Він невдоволено скривився й перевернувся на спину.

У роті пересохло, а в пам'яті залишилися лише уривки вчорашнього вечора: шум прибою, голос Олівера, пляшка, яку вони передавали одне одному, сидячи на пристані.

— Чудова була ідея, Булмане, — хрипко пробурмотів він сам до себе. — Просто геніальна.

Джошуа прикрив очі рукою.

Сонячне світло безжально пробивалося крізь фіранки, перетворюючи кімнату на справжню катівню.

Кілька секунд він лежав нерухомо, збираючи сили для найскладнішого випробування цього ранку — підвестися з ліжка.

Десь за дверима почулися кроки.
Будинок уже прокинувся. А це означало, що дуже скоро хтось неодмінно нагадає йому, який вигляд він мав минулої ночі.
Від цієї думки Джошуа тихо застогнав і натягнув ковдру на голову.

На жаль, ні від сонця, ні від похмілля, ні від власних думок це не рятувало.

— Гей, Джо!

Двері до його кімнати відчинилися з гучним скрипом, від чого він ще сильніше заплющився й уткнувся в подушку.

— Прокидайся і співай!

— Відчепися, Сандере!

Хлопець прохрипів і смикнув ногою, зіштовхуючи брата з ліжка.

— У-у-у, — протягнув той, — що ж ти такого робив учора, що маєш вигляд справжнього чудовиська?

Він стягнув із нього ковдру й засміявся. Це був найгучніший сміх у його житті. Звук пробирав до кісток.

— Почуваюся не краще.

Хоч хлопці й випили лише по одній пляшці пива, голова в Джошуа була важкою, а в роті ніби здох скунс.

— Це ти з ким так? З тим хлопцем, що підвіз тебе? — підозріло запитав брат, усе ж стягуючи з Джошуа ковдру.

— Для довідки: назад ми йшли пішки. І так, ми з Олівером трохи випили.

— Не схоже на тебе.

Це була правда. Хоч куріння й було головним гріхом Джошуа, він не пив. Його не можна було зустріти на вечірках і шкільних гулянках — він віддавав перевагу тихим вечорам удома за книгою або вивченням нових нот.

— Сніданок на столі. Чекаю на тебе.

— Тато вже пішов?

Сонце стояло високо в небі. Це означало, що була вже майже обідня пора.

— Сьогодні навіть раніше, ніж зазвичай. У твоєї дівчини сьогодні змагання, тож він вийшов замість неї.

— Вона не моя дівчина!

Сандер засміявся й вийшов із кімнати, голосно грюкнувши дверима. Аромат яєчні долинув до трохи закладеного носа хлопця, і шлунок зрадницьки забурчав.
І саме в цей момент Джошуа усвідомив, що напрочуд добре спав цієї ночі.