Глава дев'ята. Фенікс

«Коли полум’я називає тебе на ім’я — заперечувати вже запізно.»
 

Кассандра звернула на стежку за будинком. Їй не хотілося додому. Поїздка на мотоциклі розбудила в ній адреналін, і тепер потрібно було випустити емоції.

За будинком Беллів простягався ліс. Дівчині подобалося проводити там час. Туман огортав дерева, а краплі дощу все ще трималися на листі та гілках.

Вона йшла вузькою стежкою, яку сама колись протоптала. Після дощу вона перетворилася на суцільне болото.

Кассандра зморщила ніс, але не зупинилася. За деякий час вона дійшла до струмка.

Він здавався живим. Вода, ще мутна від піску, піднятого з дна, швидко неслася між мокрим камінням, розбиваючись об нього сріблястими бризками. Повітря пахло сирою землею, мохом і холодним листям. Із гілок усе ще зривалися поодинокі краплі, залишаючи на поверхні води м'які кола.

Обабіч темніла мокра трава, а між корінням дерев стелився туман — тонкий, майже прозорий.

Десь у глибині лісу тихо перегукувалися птахи, ніби перевіряючи, чи справді буря вже скінчилася.

Струмок шумів неголосно, але наполегливо, наче розповідав лісу все, що бачив під час дощу.

Дівчина підійшла до берега й нахилилася, торкнувшись води. Вона виявилася напрочуд теплою. Касс від задоволення заплющила очі.

— Знала, що ти тут.

Вона обернулася на знайомий голос і всміхнулася.

Її подруга Айві збирала коротке чорне волосся у хвіст і дивилася на небо.

— Схоже, дощу більше не буде.

— Як зрозуміла, що я тут?

— Коли твоя мама сказала, що тебе привіз красень на байку і ти пішла подумати.

— Вона б ніколи такого не сказала.

Айві розсміялася. Дівчина була невисокою, але напрочуд міцною. Вони разом ходили на волейбол.

— Так. Сандра б такого точно не сказала. А от двоє хлопців, які сперечалися біля вашого будинку, багато чого сказали.

— Вони ще там?

Кассандра роздратовано розвернулася й видихнула гаряче повітря. Як же її все це дратувало.

— Були. А потім разом поїхали.

Усе дивніше й дивніше.

— Навіщо шукала?

— Віддати це, — брюнетка простягнула невеликий паперовий пакет. — І чекаю тебе завтра зранку. Не запізнюйся.

— Обов'язково.

Кассандра дістала з пакета червону футболку. На ній був номер сімнадцять, а на грудях красувалася емблема їхньої шкільної волейбольної команди — «Полум'я Фенікса». У центрі емблеми був стилізований Фенікс, який розправляв крила у формі волейбольного м'яча. Вони переходили у вогняні лінії, нагадуючи рух удару по м'ячу.

Кассандра усміхнулася, притискаючи футболку до себе. Завтра зранку на її команду чекало останнє тренування перед змаганнями. Їм потрібно було викластися на повну.

Небо стрімко темніло. Сонце майже сховалося за обрій. Тонка смужка світла ще трималася на краю лісу, але й вона швидко танула, ніби хтось повільно стирав її з неба вологою кистю. Повітря ставало холоднішим, а краплі, що залишилися у волоссі Кассандри, почали неприємно холодити шкіру.

Айві поправила гумку на хвості й нарешті подивилася на неї.

— Ти знову робитимеш вигляд, що тобі байдуже? — тихіше запитала вона.

Кассандра відповіла не одразу. Вона провела пальцями по емблемі на футболці, ніби перевіряючи, чи справжня вона.

— Мені не байдуже, — нарешті сказала вона. — Просто... я не люблю, коли на мене тиснуть.

Айві коротко всміхнулася, але без насмішки — радше з розумінням.

— Тоді не дай їм зламати тебе завтра.

Десь над струмком піднявся легкий вітер. Він пройшовся травою, змусивши її здригнутися, і з гілок знову посипалися краплі — уже рідкісні, майже прощальні. Вода в струмку стала темнішою, глибшою, ніби в ній відбивалося небо, якого вже не було.

Кассандра трохи сильніше стиснула пакет у руках.

— Я не зламаюся, — нарешті сказала вона.

І в її голосі вперше за весь вечір не було роздратування.

Айві кивнула.

— Добре. Тоді приходь вчасно. І без твоїх «я не встигла» та «я проспала».

— Я не просплю, — пробурмотіла Кассандра, хоча кутик її губ усе одно смикнувся в усмішці.

Вони ще трохи постояли мовчки. Між ними панував звичний спокій — той, який виникає лише між людьми, що разом пережили надто багато тренувань, поразок і тренерських криків.

Десь удалині ліс остаточно затих.

Кассандра підняла погляд до неба. Останнє світло зникло, і над деревами почав проступати холодний вечірній присмерк.

— Ходімо, — нарешті сказала вона. — Мені все одно не хочеться додому.

Айві знизала плечима й першою рушила мокрою стежкою.

Кассандра затрималася на мить, озирнулася на струмок — ніби він міг їй щось відповісти, — і лише потім пішла слідом за подругою.