Глава восьма. Коли вщух дощ

«Найнебезпечніше суперництво починається не з ненависті. А з того, що обидва дивляться в один бік.»

Дощ зовсім припинився. Повітря зовні залишалося свіжим і холодним, ніби гроза не пішла остаточно — лише відступила на крок, спостерігаючи.

Ізабель вийшла слідом за ним на ґанок. Сонце потроху починало пробиватися крізь хмари. Сходинки ще були вологими, і під її кроками тихо рипнуло дерево, ніби будинок теж прислухався до того, що станеться далі.

— Джо!

Хлопець зупинився. Але не встиг обернутися, як їхню увагу привернув звук, що наближався. Через дорогу від них зупинився мотоцикл, і Ізабель упізнала руду копицю волосся.

Двигун затих не одразу — ще кілька секунд він тихо бурчав на холостому ходу, ніби не хотів відпускати тишу назад на вулицю.

— Я знав, що ви живете поруч, але не думав, що настільки.

Будинки Воллісів і Беллів стояли один навпроти одного. У чомусь вони були схожі: обидва світлі, з охайними газонами та клумбами. Єдина відмінність полягала в деталях декору: біля будинку Ізабель було більше сірих і блакитних елементів, кущі білих троянд та рожевих піонів, а мама Кассандри вирішила зробити червоний дах і висадити безліч червоних троянд біля ґанку.

— Відколи вони спілкуються?

Ізабель вказала на хлопця, який допоміг Касс підвестися й зняв із неї шолом. Її щоки палали рум'янцем, а очі сяяли. Вона сміялася.

Сміх Кассандри пролунав надто легко для такої погоди — ніби вона привезла із собою шматочок іншого, яскравішого дня.

— Наскільки знаю, не спілкувалися.

Пара помітила їх. Олівер усміхнувся й помахав Ізабель.

Кассандра віддала шолом Оліверу й повернулася туди, куди дивився він. Ізабель і Джошуа дивилися на них, насупившись. З цієї відстані вони здавалися дуже схожими — обидва чорняві, з виразними вилицями й бліді. Болісно бліді.

На мить Кассандра занепокоїлася, що сталося щось іще.

Минув цілий день, але Ізабель залишалася такою ж смертельно блідою. Втома відбивалася на її обличчі, худі руки обіймали плечі, ніби захищаючись. І Кассандрі раптом захотілося підбігти до неї, захистити від усього світу. Але вона стрималася.

Замість цього віддала шолом Оліверу й повернулася до будинку.

— Це було круто. — вона кивнула. — Дуже.

— Повторимо? — хлопець усміхнувся, за що одразу отримав роздратований погляд Касс.

— Тільки в іншому житті.

Вона розвернулася й пішла кам'яною доріжкою до будинку, але всередину не зайшла. Звернула за ріг і зникла в тіні.

— І як ви її терпите? Вона ж нестерпна. — Олівер видихнув клубок пари й засунув руки до кишень. — Тобі не холодно, принцесо? Щось твій принц зовсім за тобою не наглядає.

Лише після його слів Ізабель відчула, як холодний вітерець пробрався під простору футболку, а по ногах побігли сироти. Вона ж вибігла за Джошуа босоніж.

Востаннє роздратовано глянувши на обох хлопців, вона розвернулася й побігла до будинку, голосно грюкнувши дверима.

— Ох уже ці дівчата. — Олівер тихо засміявся. — Не ревнуєш, що я підвіз твою подругу?

— А повинен?

Джо підняв брову. Йому не подобався тон, яким говорив цей хлопець.

— Ти надто розслаблений для людини, яка щойно вперше сюди приїхала, — спокійно сказав Джошуа, не відводячи погляду.

Олівер усміхнувся куточком губ і трохи нахилив голову, ніби оцінюючи його.

— А ти надто напружений для того, хто «просто зустрічається» з нею.

— Ми не зустрічаємося!

Голос Джошуа став тихішим, але важчим. Пауза між ними натягнулася, мов струна.

— О, ось воно що, — протягнув Олівер. — Значить, я вгадав.

Він зробив крок ближче, але не надто — рівно настільки, щоб це скидалося на гру, а не на погрозу.

— Слухай, принце, я не претендую. Просто цікаво, чому вона весь час виглядає так, ніби їй холодно навіть улітку.

Джошуа стиснув щелепу. Його погляд на секунду ковзнув до дверей, за якими зникла Ізабель.

— Це не твоя справа.

— Поки ви всі тут — уже трохи моя, — легко кинув Олівер і відступив назад, піднімаючи руки в жесті «мир».

Та усмішка не зникла з його обличчя — надто спокійна, надто впевнена, як у людини, яка не звикла програвати словесні дуелі.

Він повільно, не розриваючи зорового контакту, сів на мотоцикл. Джошуа дратувала його впевненість.

Раптом він зрозумів, що це вже не просто «мотоцикл Олівера», як він подумки його називав. Це було продовження самого Олівера — зухвале, спокійне, надто зібране.

Він стояв біля ґанку, не рухаючись.

Олівер не поспішав заводити двигун. Він вдихнув свіже повітря — аромат дощу все ще висів навколо.

І усміхнувся, помітивши, що Джошуа досі стоїть на доріжці.

— Ти завжди так дивишся на техніку чи тільки на мою?