Глава сьома. До та після блискавки

«Найнебезпечніші таємниці — не ті, що приховують вороги. А ті, про які мовчать близькі.»
 

Розставивши свічки по всій кухні, дівчина переконалася, що світла достатньо. Дощ стікав по вікнах, голосно тарабанив по даху. Блискавки спалахували надто часто. Здавалося, небо сердилося.

Ізабель сіла за стіл, підібгавши під себе ноги. У чашках стояли гарячий зелений чай і міцна кава з краплею вершків. Джошуа виглядав задумливим, коли читав розділ у підручнику.

— Я взагалі не розумію, як вони хочуть, щоб ми це запам’ятали. Учора союзники, сьогодні вороги... Це ж безглуздо.

Ізабель перегорнула сторінку конспекту.

— Це не безглуздо. Просто все сталося не «за один день». Тут усе накопичувалося.

— Ага, звісно. Історія завжди «накопичувалася». Але як це нормально пояснити?

Ізабель зітхнула.

— Дивись. Після Другої світової залишилися дві сильні сторони — Сполучені Штати та Радянський Союз. Вони перемогли спільного ворога, але хотіли різного майбутнього.

— І через це почалася Холодна війна?

— Так. Холодна війна — це не гаряча війна, а протистояння: ідеології, страх, політика.

Джошуа всміхнувся.

— «Протистояння ідеологій» звучить як щось, що вчителі вигадали, щоб ми не заснули.

— А ти спробуй уявити: дві країни бояться одна одну, але не можуть воювати напряму, тому що в обох є ядерна зброя.

Джошуа замовк на секунду.

— Ну гаразд, це вже не так нудно. — він замислився. — І з чого це взагалі почалося? Просто клац — і все?

— Не клац. Наприклад, із промови Черчилля.

— Того самого Черчилля з сигарою?

Хлопець вигнув брову. У його очах відбилася чергова блискавка.

Ізабель кивнула.

— Він сказав про «залізну завісу».

— Звучить як назва метал-гурту.

Дівчина ледь усміхнулася.

— Насправді це образ розділеної Європи. У промові про залізну завісу він говорив, що Східна Європа закривається від Заходу.

— Тобто світ ніби розрізали навпіл?

У роті з’явився дивний присмак. Зробивши ковток уже прохолодної кави, він перегорнув сторінку зошита. Ізабель малювала докладні карти й схеми.

— Приблизно так. Захід — США та союзники. Схід — під впливом СРСР.

— І вони просто... прийняли це?

Ізабель знизала плечима.

— Не одразу. Спочатку були спроби домовитися. Наприклад, на Ялтинській конференції.

Він перегорнув сторінку назад.

— Тут написано, що вони ділили Європу.

— Так. Ділили сфери впливу. Але після війни стало зрозуміло, що в них різні цілі.

— А Німеччина? Вона ж у центрі всього цього, так?

— Її поділили на Східну й Західну. І навіть Берлін виявився розділеним.

— Звучить так, ніби перемога закінчилася, але спокою так і не було.

Ізабель зітхнула.

— Так і було. Війна закінчилася — але напруга залишилася.

— Гаразд... якщо ти так пояснюєш, це майже не дратує.

Ізабель тихенько хихикнула.

— Це комплімент?

— Не починай. — він закотив очі, але усмішка розпливлася на його обличчі.

Помовчавши деякий час, дівчина продовжила:

— Спробуй просто вибудувати це як історію, а не як дати. Тоді все запам’ятається.

— Зараз ти звучиш як дуже терплячий учитель.

— Я просто не хочу, щоб ти провалив тест.

Джошуа нахилив голову й прошепотів:

— Запізно... я вже починаю розуміти.

Його обличчя було надто близько до Ізабель. Вона відчувала його подих: кава, дим і щось терпке.

Спалахнула ще одна блискавка, і двері з гуркотом відчинилися.

Дівчина здригнулася й посунулася від хлопця, ледь не впавши зі стільця.

— Боже, яка ж погода!

Містер і місіс Волліс зайшли до будинку повністю мокрі. Їхній одяг не врятували ні парасоля, ні дощовики.

— Джошуа? Радий бачити.

Хлопець підвівся й простягнув руку чоловікові.

— Рею. — він кивнув місіс Волліс. — Рейчел.

Жінка мило усміхнулася, витираючи мокре каштанове волосся кухонним рушником. Від вологи воно закрутилося дрібними кучерями.

— Ви знайомі?

Запала коротка пауза, під час якої навіть дощ за вікном ніби став тихішим. Джошуа повільно опустив руку, наче тільки зараз зрозумів, який вигляд ця сцена має збоку.

— Ну... так. — він кашлянув. — Можна сказати, що так. Містер Волліс — постійний клієнт у кафе мого батька.