Глава шоста. У темряві

«Іноді спокій у домі — це лише пауза перед тим, що вже наближається.»

 

Кассандра роздратовано дивилася на прилавок із книгами. Вона поняття не мала, які книги Ізабель уже купила, які хоче, а які їй не цікаві.

Хоч вони й у сварці, але все одно були родиною. Дівчині все одно хотілося зробити їй приємне в день народження.

— Ніколи не бачив тебе з книгою.

Бархатний голос пролунав позаду. Касс навіть не потрібно було обертатися, щоб його впізнати. Надокучливий Олівер Фудзівара — любитель випереджати її у відповідях з інформатики та фізики.

Він стояв, обіпершись на стійку з коміксами, склавши руки на грудях і з усмішкою спостерігаючи за дівчиною.

— А я їх і не читаю. Не люблю.

— Тоді що ти тут робиш?

— Обираю подарунок Ізабель, — трохи помовчавши, відповіла вона, ледь стиснувши руку в кулак.

— Не знав, що ви знову спілкуєтеся.

— Не спілкуємося.

Хлопець розсміявся й відійшов від стійки.

— Зрозуміло. Допомога потрібна?

— Сама впораюся.

Кассандра кинула на нього лютий погляд, від чого настрій Олівера лише піднявся. Губи розтягнулися в усмішці, коли він підняв руки вгору, ніби здаючись.

— Без проблем. Бачив, вона читала «Клуб Мефісто». Але можемо зробити простіше, — він дістав телефон, — упевнений, вона веде електронний щоденник.

— Іззі все заповнює вручну. У неї є блокнот, увесь списаний і розмальований.

— Цікаво, — замислився Олівер. — А в соцмережах вона виставляє прочитане?

— Майже не веде їх.

— Боже, вона мені тепер ще більше не подобається, — буркнув він. — Вибач. Ну тоді… можу тільки запропонувати взяти їй продовження цієї серії, і все.

— І яка ж там книга, знавцю?

Хлопець усміхнувся, наче Чеширський кіт.

— Все ж таки потрібна моя допомога.

Вона закотила очі.

— Добре, так. Але… — вона тицьнула в нього пальцем, — це тільки тому, що я нічого не тямлю у вашій літературі.

— Може, тобі ще й репетитор потрібен?

— А йди ти!

Олівер розсміявся.

— Чув, їй сьогодні стало погано? — заспокоївшись, запитав він.

— Так, знепритомніла, — дівчина провела пальцем по корінцю книги «Сім чоловіків Евелін Г’юґо». Кому взагалі потрібно сім чоловіків? — А коли прийшла до тями, сказала Джошуа, що їм потрібно поговорити.

— Твоєму хлопцю?

— Він не мій хлопець! — вибухнула вона. Її бурштинові очі в цей момент були схожі на розплавлене золото. — Ми просто друзі.

— Усі так спочатку кажуть.

Хлопець зітхнув і відійшов далі по ряду до полиць із міфами та легендами.

— Але до нас це не стосується. Ми просто друзі й колеги, тим більше йому подобається Ізабель. Упевнена, він їй теж, але вони двоє ідіотів, які не можуть це визнати.

— А зараз вони де?

— Вдома, а Джо мав би поїхати до неї вчити історію.

Хлопець заулюлюкав.

— О, це вже цікаво! — Олівер радісно плеснув у долоні. — Підвезти тебе?

— У тебе є машина?

Кассандра здивовано вигнула брову й усміхнулася.

— Дізнаєшся.

Він криво всміхнувся й узяв із полиці книгу, простягнувши її дівчині — «Хранителі смерті» Тесс Ґеррітсен. Забираючи її, Кассандра торкнулася його долоні. Така холодна.

— Дякую.
 

Дівчина розплющила очі від гучного звуку й підвелася на ліктях. За вікном усе ще йшов дощ, краплі задувало в кімнату через відкрите вікно. Коли вона встигла його відчинити? Не пам’ятала.

Підвівшись, вона зачинила його. Легкий мороз пробіг шкірою. Вона здригнулася, коли звук повторився. Хтось стукав у двері.

Босими ногами Ізабель спустилася на перший поверх. У домі було темно. Небо було зовсім чорне й не пропускало світла.

Вона підійшла до вікна й визирнула назовні. Лише чорний силует стояв на ґанку.

Стук повторився.

Серце дівчини пришвидшилося. Вона згадала свій сон і те, що сталося кілька годин тому.

— Ізабель! — за дверима пролунав тихий, але знайомий голос. Його заглушав дощ.

Джошуа.

— Господи!

Дівчина швидко відчинила двері. Краплі стікали з його одягу, біля ніг утворилася калюжа.

— Заходь швидше! — вона затягнула його всередину, схопивши за рукав кофти. — Вибач, будь ласка, я заснула, а потім…

Вона замовкла.

— А потім?

— Злякалася.

— Мене?

— Ні. Тіней. Мені здавалося, що я все ще сплю. Чому тут так холодно?