Глава п'ята. Коли гримить небо

«Між тим, ким ти був учора, і тим, ким станеш завтра, завжди є одна мить, яку неможливо пояснити.»
 

Ізабель прийшла до тями не одразу.

Спочатку були лише уривки звуків: далекі кроки, грім, чиєсь дихання надто близько. Аромат диму й книжок. Потім — відчуття тепла й руху.

І дивне почуття безпеки, яке вона усвідомила не відразу.

Ізабель розплющила очі й зрозуміла, що її тримають на руках.

Світ хитався, але вже не так різко, як раніше.

Над нею було обличчя Джошуа — напружене, не до кінця зібране, ніби він тримався лише силою волі.

Він не дивився їй просто в очі.

Лише міцніше притискав до себе щоразу, коли вона ледь помітно здригалася.

Поруч із ними йшла Кассандра.

Її обличчя зблідло, погляд метався між ними, і в цьому погляді було забагато всього водночас: тривога, розгубленість, щось майже болісне.

Наче вона вже починала розуміти те, чого самі Ізабель і Джошуа ще не усвідомлювали.

Ізабель повільно видихнула, намагаючись зосередитися. Слабкість усе ще тримала її за плечі, але думки вже поверталися.

Вона різко завмерла, згадавши.

— Нам потрібно дещо обговорити, — хрипко промовила дівчина.

Джошуа ледь помітно напружився. Наче вже здогадався, про що піде мова.

Він розгублено подивився на Ізабель, а потім перевів погляд на Кассандру.

— І постав мене, — додала вона, трохи набравшись сил. — Будь ласка.

Джошуа не одразу зрозумів.

Потім обережно поставив її на ноги, підтримуючи, щоб вона не втратила рівновагу. Його долоня затрималася на її талії на секунду довше, ніж було потрібно.

— Оу.

Кассандра зробила крок убік, струшуючи руду копицю волосся й обтрушуючи пил із червоних джинсів. Наче відстань могла захистити її від того, що відбувалося.

— Тоді я, мабуть, не заважатиму.

Вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла надто натягнутою. І майже одразу розвернулася в бік школи, ніби будь-яке зволікання зробить тільки болючіше.

Тиша після її слів стала густою. Навіть шум дощу навколо ніби віддалився.

Джошуа залишився поруч з Ізабель, але виглядав так, ніби не знав, куди подіти руки й погляд. Він дивився на неї, потім на двері, у які втекла Касс, потім знову на неї. У цих рухах не було рішення. Лише розгубленість, яку він намагався приховати.

— І що ж?

Ізабель хитнулася. Легка важкість у голові й грудях тиснула. Їй хотілося вдихнути глибше, але не виходило. Кожен вдих ніби чіплявся за ребра.

— Не тут. Давай зустрінемося десь після занять?

— І ти збираєшся далі вчитися в такому стані? — обурився хлопець. — Ну вже ні. Думаю, містер Торн не дуже засмутиться, якщо його найкраща учениця пропустить один урок через хворобу.

— Я не найкраща, — насупилася дівчина, повільно рухаючись до шкільного корпусу.

Джошуа підхопив її за лікоть, щоб вона не впала. Надто швидко. Наче весь цей час чекав моменту, коли вона знову втратить рівновагу.

— Авжеж. Ви з Олівером ділите перше місце.

Вона закотила очі. А потім здригнулася.

Їй згадався його спопеляючий погляд минулого року, коли вона випередила його на літературному конкурсі.

Це було жахливо. Особливо зважаючи на те, що вона навіть не старалася. Тоді всі її думки були зайняті сваркою з Кассандрою.

— Тоді краще піти додому.

— Бо боїшся, що малюк Олі знову образиться й почне плакати?

Джошуа усміхнувся, але Ізабель було не смішно. Чомусь зараз їй узагалі здавалося, що будь-які жарти звучать надто голосно.

— Де зустрінемося?

— Є ще одне питання.

Ізабель вигнула широку брову.

— У мене невеликі проблеми з історією. Допоможеш?

— Бути твоїм репетитором? — скептично уточнила вона.

— Лише кілька тем. Ну а далі... побачимо.

Від його хитрої усмішки в дівчини перехопило подих. Вона відчула, як наелектризувалося повітря навколо. Наче гроза поступово спускалася з неба просто між ними.

— Добре, — швидко сказала вона, поки не передумала. — Приходь після уроків. Адресу можеш спитати в Касс, ви ж близькі.

Останню фразу вона додала майже пошепки.

Джошуа став похмурішим за грозову хмару. Йому не подобалося, коли люди вважали їх із Кассандрою парою.

Кассандра була його доброю подругою й працювала в кафе його батька, через що вони й зблизилися.

— Без проблем, — знизав він плечима й розслабився. — Тільки для довідки — ми з нею не зустрічаємося. До вечора.

Він сказав це надто швидко. Наче з якоїсь причини для нього було важливо, щоб саме Ізабель це знала. Вона розгублено дивилася на його спину, що віддалялася.

Дощ посилився.

За розмовою дівчина навіть не помітила, коли він почався. Чорна кофта швидко розчинялася в сірій завісі дощу.

Небо розірвав грім.

Спалахнула блискавка.

Волосся на потилиці дівчини стало дибки. У неї з'явилося погане передчуття.

І чомусь воно було пов'язане не лише з грозою.