Глава четверта. Із присмаком загрози

«Доля не питає, чи готовий ти. Вона просто починає діяти.»

Осіннє сонце вже не так гріло. Вітер став прохолоднішим, листя починало жовтіти. Ізабель сиділа у шкільному дворі, загорнувшись у зелений шарф, і читала книгу. Він майже приховував її обличчя, ніби вона намагалася сховатися від світу між сторінками та тканиною.

У роті все ще залишався присмак цього ранку — розгубленість і жах. Щось явно відбувалося, але вона не знаходила цьому пояснення.

Вони з Джошуа розійшлися, більше не обговорюючи цю тему. Обом здавалося, що вона була чимось забороненим і небезпечним. Із присмаком загрози. Наче одне неправильне слово могло запустити щось таке, що вже неможливо буде зупинити.

Їй це здавалося дивним.

Вона заплющила очі, згадуючи свої відчуття уві сні.

Страх.

Вона боялася, що її дістануть. Руки з тонкими довгими пальцями тягнулися до неї, але ніяк не могли схопити. А потім спалах — фіолетовий відблиск, який засліпив дівчину, і вона прокинулася.

Щоразу після цього їй здавалося, що в кімнаті є ще хтось.

І навіть після тижня однакових снів їй так і не вдалося запам'ятати, що говорив той шепіт. Вона була впевнена, що він звучав латиною, але слова були спотворені. Наче саму мову навмисно ламали, щоб людина не змогла зрозуміти її повністю.

— Ось ти де!

Алексіс сіла поруч, закриваючи книгу дівчини. Ізабель ледве встигла вкласти закладку й невдоволено подивилася на подругу.

— Я читала.

— Ти завжди читаєш. Є речі важливіші.

Пальці Ізабель затремтіли від роздратування. Вона не терпіла такої поведінки. Сховавши книгу до рюкзака, вона підвелася з теплої лавки й попрямувала до школи.

Останнім часом роздратування приходило надто швидко. Майже болісно.

— Гей. Ну ти чого? Я ж пожартувала. Перестань.

Алексіс узяла дівчину за лікоть і розвернула до себе.

— Що сталося? Останнім часом ти сама не своя.

— Усе нормально.

Ізабель упіймала погляд Джошуа. Він стояв біля стіни, як і минулого разу. Але тепер поруч із ним був його друг Калеб. Дивний хлопчина з маленькими довгими кудрями та великим носом. Він чомусь відлякував Ізабель, хоч вони і сиділи поряд на біології та він їй допомагав розрізати жабу, коли вона не змогла цього зробити сама.

Кассандри ніде не було видно.

І все ж їй здавалося, що він помічав її раніше, ніж вона встигала подивитися на нього.

— Так, — перед очима знову опинилося обличчя подруги. — І що це означає?

— Нічого.

— Ні, не «нічого». Ти уникаєш мене й Софі, а тепер я ловлю тебе на тому, як ти ледь не розтікаєшся калюжею, дивлячись на Джошуа Булмана!

— Ні в яку калюжу я не розтікаюся!

— Ти в нього закохалася? Не засуджую, він красивий...

— Припини! Це дурниці.

Усмішка Алексіс завмерла.

Темрява ковзнула її обличчям.

Ізабель відчула, як вітер торкнувся її волосся. Він був холодним, мов смерть.

Їй стало тривожно.

Світ навколо раптом став гострішим.

— Ось як. Я хотіла запитати щодо твого дня народження, але якщо я — дурна, то не буду тебе турбувати. Вибач, що взагалі почала цю розмову.

І вона втекла.

У буквальному сенсі побігла, розштовхуючи інших учнів у дворі.

Ізабель заплющила очі, а коли знову відкрила їх, зустріла осудливий погляд Кассандри.

Тепер вона почувалася ще більш винною.

Наче останнім часом тільки те й робила, що завдавала болю близьким людям.
 

Кассандра закотила очі.

Її дратувала поведінка Ізабель.

Розгублена, вона стояла посеред двору й не знала, що робити. Навіть на мить Кассандрі стало шкода дівчину, але вона швидко відкинула цю думку.

Жалість завжди здавалася їй небезпечною слабкістю.

— Привіт.

Кассандра підійшла до Джошуа, і той обійняв її за плечі.

— Працюєш сьогодні?

— Ні. Треба підготувати реферат із біології. Ненавиджу це.

— Чому? Начебто нічого складного.

— Каже людина, чиє друге ім'я — рослина.

Він закотив очі.

Джошуа Рован Булман.

Його мама була доволі оригінальною, коли обирала йому друге ім'я — горобина. Так звали його прадіда. І, якщо чесно, йому завжди здавалося, що це звучить надто пафосно.

— Раніше мені з біологією допомагала Ізабель. Зараз же я...

Джошуа усміхнувся.

Він багато років спостерігав за їхньою дружбою й захоплювався нею. Але навіть після стількох років спілкування з Касс він так і не наважувався запитати — чому вони більше не подруги?

Вони знали одна одну довше, ніж пам'ятали себе.

Їхні матері дружили ще до їхнього народження, тому Кассандра й Ізабель буквально виросли разом: спільні свята, спільні секрети, ночівлі, дитячі клятви «назавжди».

Ізабель була для Кассандри першою людиною, поруч із якою не потрібно було прикидатися сильною.

А Кассандра для Ізабель — тим самим «домом», куди завжди можна повернутися.

Колись вони навіть мріяли вступити до одного університету й жити разом у маленькій квартирі біля океану.

Їхня сварка була чимось дивним і незрозумілим для Джошуа.

Здавалося, ніщо не могло їх розділити.

— Якщо хочеш, я можу допомогти тобі. У моєї мами залишилося багато підручників і книжок. Думаю, там знайдеться щось корисне.

— Ти ж знаєш, що я не зможу тобі нічим віддячити?

Хлопець усміхнувся.

— Ти ж наче знаєш історію?

— Не так добре, як Іззі.

Усмішка зникла з обличчя Джошуа.

— Ти ж знаєш, вона хороша в усьому. Я не проти, якщо ти попросиш її допомогти.

Кассандра уважно подивилася на нього.

Надто уважно.

— Ні, дякую.

— Бо боїшся, що вона дізнається, що подобається тобі?

Хлопець випростався й відійшов від стіни. Слова влучили надто точно.

— Сам упораюся.

Їхню увагу привернув гучний звук.

Джошуа розгублено повернувся в той бік. Невелика група людей зібралася в коло й тривожно перешіптувалася.

— Що там сталося?

Кассандра рушила туди.