Глава третя. Світанок

«Я думав, що тікаю від кошмарів. Виявилося, вони просто чекали на мене біля моря.»

Повітря було важким. Кімнату освітлювало місячне світло, з відчиненого вікна ледь долинав свіжий аромат нічної вулиці. Світало.

Десь удалині шуміло море, і цей звук здавався надто справжнім для сну.

Джошуа різко розплющив очі, потираючи обличчя. Він прокинувся так раптово, ніби хтось висмикнув його з темної води за комір.

Знову.

Той самий сон повторювався вже кілька місяців. Йому здавалося, що він божеволіє. Серце билося так сильно, що під ребрами ставало боляче.

Сон і досі тримався за нього липкими пальцями.

Чиїсь голоси. Ліс. Яскраве світло між деревами. І кров на власних долонях.

Щоразу він прокидався з відчуттям, ніби справді когось утратив.

Він різко сів, втягуючи повітря, але його все одно бракувало. Простирадла прилипли до шкіри від холодного поту. На мить йому здалося, що в кутку кімнати хтось стояв. Темний силует розчинився раніше, ніж Джошуа встиг кліпнути.

Скрип ліжка пролунав у тиші кімнати, коли хлопець підвівся й підійшов до вікна. Сонце лише починало сходити. Його червоно-золоті промені поступово освітлювали місто.

З вікна було видно море — Джошуа був упевнений, що зараз там неймовірно красиво. І холодно.

Холод завжди допомагав йому думати. Або хоча б переставати відчувати.

Переодягнувшись у спортивні шорти, він вийшов із дому й побіг. На знайомих вулицях ще всі спали. Було чути лише спів птахів і шум систем поливу газонів.

Вулиця була чистою, охайною. Тихою.

Здавалося, тут ніколи нічого не відбувалося, усе було стабільно спокійним. Надто спокійним для міста, в якому йому ставало дедалі важче дихати.

У навушниках грали нові пісні гурту Bad Omens, поки Джошуа набирав темп. Він усе прискорювався й прискорювався.

Ритм бігу заглушував залишки сну краще за будь-які думки.

Сон і досі сидів десь під шкірою.

Уривки образів спалахували надто яскраво: темні дерева, чийсь крик, відчуття, ніби він запізнився на кілька секунд — і через це сталося щось жахливе.

І чиїсь сріблясті очі, які він ніяк не міг згадати повністю.

Він пришвидшився.

Холодне повітря пекло легені, м'язи починали нити, але це навіть було добре. Біль повертав до реальності.

Тут були лише ранковий туман, запах сирої землі та власне важке дихання.

Він звернув на стежку до моря. Пісок забивався в кросівки, але він не збавляв темпу, поки не добіг до води.

Жодної крові. Жодних голосів.

Лише холодне море й яскраві помаранчеві відблиски на його поверхні.

Він прикрив очі. Прохолодний вітер ударив у обличчя, охолоджуючи розпаленілу шкіру.

На секунду йому справді стало легше.

Джошуа дивився вдалину: море здавалося нерухомим. Наче весь світ іще не прокинувся й боявся порушити цю тишу.

Сонце майже піднялося над горизонтом — повільно, ліниво, забарвлюючи воду в розплавлене золото.

Повітря було прохолодним, солоним і вологим.

Вітер ледь торкався поверхні води, тому хвилі накочувалися м'яко, спокійно, з тихим шелестом, ніби море розмовляло саме з собою.

Небо змінювалося просто на очах. Темно-синій колір розчинявся в сірому, потім — у рожевому й теплому персиковому. Хмари по краях світилися тонкими вогняними лініями.

Мокрий пісок віддзеркалював світанок, немов дзеркало. Чайки кричали десь далеко, а вода біля самого берега була настільки прозорою, що крізь неї можна було розгледіти гладке темне каміння.

І в цьому ранковому світлі море виглядало безмежним.

Не лячним — спокійним.

Наче воно знало щось таке, чого не знають люди.

І все ж Джошуа здавалося, що він тут чужий.

Не там, де мав бути.

Не в цьому місці мали перебувати його душа й тіло.

Краєм ока він помітив рух. З-за невеликої скелі виглянула нога.

Хлопець насупився.

Білий кросівок був знайомим, хоча таких у світі тисячі. Але він упізнав цю ногу — те, як вона витягнула носок, а потім підігнула її під себе.

Він трохи нахилився, щоб краще бачити.

Ізабель підставила обличчя сонцю й блаженно заплющила очі. Вона виглядала як ангел, освітлена рожево-золотим сяйвом світанку.

Але щось у ній було не так.

Надто бліда.

Надто втомлена для такого раннього ранку.

— Ніколи раніше не бачив тебе тут.

Дівчина здригнулася й розплющила очі. Джошуа завжди вражав їхній сріблястий відтінок.

Поправивши другу ногу, вона сіла зручніше й невдоволено пробурмотіла:

— Ми взагалі-то навчаємося разом.