Глава друга. Мабіногіон

«Доля рідко стукає у двері. Частіше вона сідає поруч і робить вигляд, ніби ви давно знайомі.»
 

Дівчина сиділа у дворі загальноосвітньої школи Ньюпорта й малювала в блокноті. Тонкі лінії переходили в товстіші. Ніжні візерунки перетворювалися на грубі карлючки.

Вона й сама не розуміла, що саме хоче зобразити, тому просто водила олівцем по аркушу.

— Гей! — за спиною пролунав голос, і на лавку приземлилася подруга дівчини. — Я шукала тебе після математики. Ти ніби розчинилася.

Алексіс струснула шоколадною шевелюрою й поклала руку на спинку лавки.

— Так, вибач, день видався важчим, ніж я думала.

Провівши ще кілька разів по аркушу, Ізабель роздратовано захлопнула блокнот і відклала його вбік.

— Усе гаразд? Не пам’ятаю, щоб ти хоч раз пропускала хімію.

— Так... ні... тобто я не впевнена. Просто останнім часом мені сняться дивні сни.

— Щось конкретне? — Алексіс блиснула темними очима й нахилилася ближче до подруги.

— Якщо чесно, не впевнена. Напевно, ні. Усе якесь розмите, нема про що хвилюватися.

— Напевно, це просто через стрес. Який рік на нас чекає, ух!

Ізабель стиснула губи й відвела плече назад, погладивши ліве коліно. Раніше це допомагало їй розслабитися.

— Не знала, що вони пара.

Дівчина підняла голову й перевела погляд туди, куди дивилася Алексіс. Її рот трохи прочинився, а брови насупилися.

— Я теж.

Її колишня найкраща подруга стояла біля стіни й сміялася. А поруч із нею був хлопець, який займав надто багато думок у голові Ізабель. Джошуа усміхався, тримаючи в руках сигарету. Але диму не було — він її не запалив. Знає, що Кассандра ненавидить запах тютюну.

Ізабель нервово закинула блокнот до рюкзака й підвелася, прямуючи на наступний урок. Вони виглядали щасливими. Після сварки з Кассандрою Ізабель жодного разу не бачила її з хлопцем.

— Ти куди? — Алексіс побігла за подругою.

— На літературу. Сподіваюся, хоча б там буде без пригод.

Дівчина забігла до кабінету просто перед дзвінком. Підходячи до свого звичного місця біля вікна в другому ряду, вона зупинилася й примружилася.

— Та ти знущаєшся!

Її місце вже було зайняте. Перед нею розслаблено сидів Олівер — хлопець, який кілька років тому перевівся до її школи з Японії. Він солодко усміхнувся й схрестив руки на грудях, поправляючи волосся.

— Щось не так?

Його усмішка дратувала її.

Закотивши очі, вона сіла за парту позаду нього — єдине вільне місце! Такої злості дівчина давно не відчувала. Викладаючи на стіл усе необхідне, вона нервово смикала рукою — так і хотілося когось ударити.

Повітря навколо було важким. Ізабель дихала ротом, важко ковтаючи бамбуковий аромат парфумів Олівера.

— Якщо хочеш, я можу помінятися з тобою місцями.

Він явно насолоджувався її реакцією.

— Ні. Дякую, — крізь зуби процідила вона, міцно стискаючи щелепи.

Дівчина поклала — ні, кинула — останню річ із рюкзака, потрібну для цього уроку. «Мабіногіон», збірку оповідань, яку задали прочитати за літо. Ізабель поправила не надто товсту стару книжечку, яка ледь не зісковзнула зі столу. Якби з нею щось сталося, батько точно не був би в захваті.

— Добрий день, класе! — до кабінету увійшов містер Торн.

Високий чоловік середнього віку, у волоссі якого вже з’явилося кілька сивих пасом. Пройшовши до центру класу, він струсив невидимий пил зі своїх сірих штанів і поправив синій светр, під яким була біла сорочка.

— По-перше, хочу привітати вас усіх із початком випускного року. Я дуже пишаюся тим, що перебуваю поруч із такими розумними й цілеспрямованими людьми, а особливо — навчаю вас.

Усі дівчата в класі притихли від його оксамитового голосу. Мудрі очі не залишали без уваги жодного учня, поки він продовжував промову. Кілька учениць помітно почервоніли. Містер Торн був красивим чоловіком, розумним і харизматичним. Ізабель була впевнена, що багато хто віддав би що завгодно за один його погляд.

Та сама Ізабель дивилася лише вперед. На першу парту сусіднього ряду, де сидів брюнет із невеликим білим пасмом у волоссі.

Джошуа не дивився на викладача. Його погляд був прикутий до складених разом рук. Ізабель чула, як його нога нервово стукала по підлозі. Навіть звідси вона бачила синці під його очима, які стали лише темнішими.

— Що ж...

Ізабель здригнулася від несподіванки. Вона зовсім не слухала решту слів містера Торна. Тепер він сів за стіл і надягнув окуляри.

— Почнемо. На літо я дав вам список книжок. Сподіваюся, усі прочитали?

Кілька людей відвели погляд.

— Ясно. Сьогодні почнемо з першої у списку — «Мабіногіон. Легенди середньовічного Уельсу». Хто розповість мені, про що ця книга?

Клас ніби накрив купол тиші. Не було чути жодного звуку, окрім стуку ноги Джошуа під партою.