Глава перша. Початок

«Вона йшла ніччю, яка не запитувала, чи готова вона дізнатися правду.»
 

Місячне світло заливало піщаний берег. Нічний пляж Ньюпорта був майже безлюдним. Вітер із моря приносив запах солі, а хвилі тихо билися об бетонні палі пристані. Десь удалині гудів порт, та тут, на околиці узбережжя, звуки здавалися приглушеними, ніби сама ніч навмисно ховала це місце від решти світу. Немов берег існував окремо — поза часом і людьми.

Над водою завис легкий туман. Він повільно стелився поміж камінням і дерев'яними пірсами, приховуючи обриси човнів біля берега. Небо було важким, темно-синім, із поодинокими просвітами зірок між хмарами — типова ніч південного Уельсу, волога й прохолодна. Іноді здавалося, що море дихає разом із вітром. Повільно й важко.

Сріблясті відблиски танцювали на воді, а легкий вітер колихав волосся брюнетки. Підібгавши ноги, вона сиділа на вологому піску й думала про майбутнє.

Завтрашній день мав усе змінити. Їй належало зробити вибір, визначити, ким вона бачить себе в цьому житті. І від цієї думки всередині ставало не радісно, а тривожно.

Ізабель важко зітхнула й заплющила очі, коли вітер знову торкнувся її холодним подихом. Вона не знала, чого хоче. Останнім часом батьки наполягали на медичній освіті та успішній кар'єрі хірурга. Або терапевта. Та хоча б на будь-якому напрямку, пов'язаному з медициною.

Дівчині завжди подобалися біологія й хімія. На уроках вона часто замальовувала схеми та будову різних тварин. Можливо, ветеринарія? Ні. Вона боялася крові. Від самого лише її вигляду все всередині переверталося. Навіть під час шкільних лабораторних робіт Ізабель завжди надто швидко відводила погляд.

Дівчина скривилася, уявивши червоні калюжі та плями на руках. Ні, цей варіант точно відпадає.

Її важке зітхання пролетіло над піском, коли периферійний зір вловив неподалік якусь тінь. Напівобернувшись, Ізабель нічого не побачила. На пляжі була лише вона та кілька птахів. Лише вдалині мерехтіли вогні міста.

Та відчуття чужого погляду не зникло.

Вона любила це місце: тихе, відокремлене, самотнє. Ідеальне для того, щоб прийти й подумати. Тут ніхто не ставив запитань і не чекав від неї правильних відповідей.

Підвівшись, дівчина струсила пісок із синіх джинсів і поправила светр молочного кольору, що сповз із одного плеча. Чорні балетки теж трохи відсиріли. На одязі залишилися невеликі вологі плями. Морське повітря швидко проникало крізь тканину.

«Мама не буде в захваті», — подумала Ізабель і, чхнувши, вирішила повертатися додому.

Завтра перший навчальний день після канікул, тож потрібно добре виспатися. Хоча чомусь їй здавалося, що спокійно поспати вже не вдасться.

Вона йшла темними вулицями рідного міста й вдихала солодкий аромат ночі. Ліхтарі перестали світити ще кілька годин тому, але зорі й місяць яскраво освітлювали шлях. Дівчина звернула з головної вулиці на тиху житлову вуличку з охайними приватними будинками — доглянутими котеджами та таунхаусами в англійському стилі, з невеликими садами та кованими огорожами, де кожен будинок виглядав ніби окрема маленька історія за парканом, схована від гамірного міста.

Вона жила в кінці вулиці, у світлому будинку з великим ґанком зі світлого дерева. У саду було безліч троянд і півоній. Мати дівчини обожнювала квіти й перетворювала кожен клаптик землі на живу палітру відтінків і ароматів. Клумби тягнулися вздовж доріжки до будинку, а біля паркану вививався густий кущ, створюючи відчуття затишку й усамітнення.

Було далеко за північ, коли дівчина підійшла до ґанку й не побачила жодного проблиску світла у вікнах. Батьки вже спали. Будинок здавався надто тихим. Майже нереальним у цій нічній темряві.

Вона тихо зайшла всередину, сховала вологі балетки до шафи й піднялася нагору. Місяць відбивався на світлих стінах кімнати, надаючи їм сріблястого відтінку. Було дуже душно.

Відчинивши вікно на провітрювання, дівчина вдихнула свіже повітря й розслаблено прикрила очі.

Вона навіть не помітила, як упала на ліжко, не роздягаючись. Сон накрив її майже миттєво — важкий і глибокий, ніби хтось навмисно затягнув її в темряву.

Її розбудив шепіт.

Тихий, потойбічний голос.

У ньому відчувалася сила й вічність.

Крізь сон вона чула власне нерозбірливе бурмотіння, відчувала, як стискає ковдру, як подушка під щокою стає вологою. У ніс ударив свіжий аромат — щось водночас знайоме й зовсім чуже.

Раптовий спалах світла оглушив дівчину раніше, ніж вона змогла розібрати бодай слово.

Фіолетове сяйво спалахнуло просто перед очима, розтинаючи темряву сну.

Вона розплющила очі.

Срібло місяця змінилося золотом світанкового сонця. Вологе нічне повітря стало солодким ранковим. Серце билося надто швидко, а у вухах усе ще луною віддавалися уривки чужого голосу.