Дар Метелика

Над одинокою вежею, що височіла серед дрімучого лісу, рясно розсипалися дрібні зорі. За ними байдужо приглядав тонкий блискучий місяць. По невеликій, густо зарослій високою травою галявині до вежі тягнувся легкий туман. Навкруги зависла така тиша, яка буває лише при великій небезпеці. Та й туман непростий: підібрався до вежі, поповз угору по стіні до одного вікна, другого, нарешті дістався до третього, в якому жевріло слабке світло. Туман зупинився. 
Вважаєте, всі богині мають бути красивими й молодими? Нічого подібного: коли люди перестають вірити в них і шанувати, змінюються навіть богині. 
 У залі знаходилися три старі жінки. Найкрасивіша, Громовиця, сиділа на порепаному від часу дерев'яному троні. Але весь шарм зникав, як тільки вона розкривала рота, і звідти виривався її низький хриплий голос.
Колись він був гарним, ним промовлялися вагомі речі, підказані богом Мудрусем, люди їх вітали, дослухалися до сказаного, подруга Блискавиця підтверджувала ті слова урочистим блиском і заразом освітлювала всю плеяду красунь і красенів, кожен з яких в обмін на молитви-прохання щедро дарував людям те, у чому сильний: свій дар, у кожного особливий. У відповідь боги  отримували вдячність, і саме людська вдячність була ключем до вічності.
От тільки зараз від богів і богинь залишилися пусті оболонки: Векторна зі своїм даром знаходити, Саквояжниця з даром накопичувати і Громовиця з облудними промовами пересварили й знищили, як вони вважали, всіх своїх конкурентів і конкуренток. А тепер і самі не мали влади над людьми. Одну Громовицю помічали: через гучний голос. Однак користі це не приносило, і навіть  інколи заважало, тому сьогодні зібралися тут, в закинутій вежі, здавна огорнутій магічною запоною тиші. 
— Нарешті здійснилося: королева заснула. Тепер прийшла наша пора володарювати! Сама я не можу вселитися в її тіло: голос видасть. 
— Тоді хто? — запитала Векторна, хоч  відповідь знала. 
Саквояжниця глитнула і ледве приховала тріумфальну посмішку.
— Твоя донька, Саквояжниця! За останні віки вона зібрала всі потрібні дари.
— Вітаю, доню! — голос Векторної затремтів від розчулення.
— Не поспішайте. Потрібен ще один дар, і ви знаєте, який!
— Мій дар бачити напрямки до потрібних речей і так до її послуг! А то лиш  віддай, і мама одразу непотрібною стане!
—  Я мала на увазі дар Метелика, —  Громовиця закашлялася, і Саквояжниця ледве стрималася, щоб не завдати їй страшної образи, затуливши вуха. — Завдяки твоєму дару, Векторна, ми нарешті знайшли ТуЩоЛітаєНадКвітами і знаємо, що вона досі жива-здорова й знаходиться на Землі. Доволі довго знаходиться. А це означає, що володарка Дару Метелика все забула і стала в сто разів слабкіша. Ваше завдання…
— Заволодіти її даром за три дні! Інакше моє нове молоде тіло... кхм, королева прокинеться! — вигукнула Саквояжниця, тихо зрадівши, що не бовкнула дурницю, бо таке бувало: вантаж дарів носила, а користуватися ними так і не навчилася, лише з колись тендітної богині стала незграбною, мов тяглова кобила. Навіть дар Юнки недолуго проявлявся.
— Вірно! З тебе буде відмінна королева, Саквояжнице! Провідник уже чекає на вас біля Тріщини.
Туманець відринув від вікна. Поки Громовиця, крекчучи, підводилася, він швидко спустився назад у траву і поспішно відповз до лісу. Там перетворився на молодого білокосого чоловіка; ніхто з богинь його не помітив.

Ліді щастило. Завдяки пориву шляхетності якогось блондина вона не стояла у переповненій маршрутці, а сиділа і слухала улюблені пісні зі свого телефону. 
В голові крутилися різні думки, згадки, уривки мрій. А їхнім центром були тільки що придбана срібна каблучка і донька, якій завтра шістнадцять. Так, прикраса недорога, зі звичайним фіанітом, — але така красива! 
Ліда усміхнулася, однак погляд зачепився за косу пасажирки на передньому сидінні.
Яка неправильна коса! Вона здавалася штучною, як патли Яги, що нарядилася Снігуркою. Навіть гірше, бо триколірна. Сива, біла, місцями русява, — ніби належала різним особам і ті особи тіснилися в одному тілі.  Ліда бачила кожну волосину, жорстку і старезну, ніби вічну.
"Божечку, у мене ж теж коси довгі й розпущені. І мені вже тридцять чотири. Як виглядаю збоку я? Так, запам'ятати: не заплітати косу в старості!"
За вікном стемніло. В проході стало вільніше. Від блондина, що так і залишився стояти поряд, приємно віяло лісом.
Думки Ліди потекли в іншому річищі. В навушниках зазвучала мелодія "Місячне танго", згадався давній сон. 
Ліс, галява у квітах, вона танцює на ній у легкому тумані, і ні одна травинка під ногами не пригнеться, ні одна пелюстка не зрониться з-під її сріблястих черевичків... 
Маршрутка зупинилася, в сумці хруснуло пакування маленького тортика.
Тортик буде зранку до кави. І подарунок теж вручить просто зранку.  А вітаючи, Ліда скаже… Що вона скаже? 
 Ліда рідко коли повчала Інгу, і так занадто серйозну, як на свій вік.  Але щороку до привітань і побажань додавала якусь повчальну фразочку від себе, ніби прив'язавши до подарованої речі.
Придумати щось розумне не вдавалося: власниця коси збивала з думки. Зараз вона виставила в прохід величезне коліно, прикрите полою довгої дублянки, повернула голову, показавши масивне підборіддя.
Ліда відвернулася до вікна. Світло знову вимкнули, місто тонуло в темряві. Добре, що їй на кінцеву.
"Тіннь…ііі… ф'юу…", — в плейлист потрапила музика для йоги.
Погляд ковзнув по людях, таких різно-однакових-звичайних; кожен у своїх думках, як у власних світах.
Лише перші місця окупували дивні. Ліда  помітила чоловіка з палицею  біля дверей, теж у чорній дублянці, до пари Снігурці, яка тихо перемовлялася з сусідкою по сидінню.
Сусідка повільно повернула голову. 
А їй років сто. Хутряна шапка поверх хустки, очі — як дві щілини. Танкові! Вони ніби сканували всіх пасажирів, шукаючи, в кого пальнути.
"Тіннь… ф'юю…" — грала музика.
"Мене тут нема",  — подумала Ліда, коли ті щілини направилися на неї. І справді, здалося, що її не помітили.
Мелодія змінилася наступною. 
"Все буде добре", — співав Вакарчук. Стало спокійніше.
Парфум незнайомця поряд пах не лише лісом, а й вологим різнотрав'ям; знову згадався сон, де Ліда в невагомому напівпрозорому платті танцює над квітками, її огортає приємний туман, дарує відчуття, що вона купається в закоханому погляді дорогої їй людини. І здається, вона не танцює, а літає…
На жаль, такого погляду, як у сні, в житті не зустрічала. Може, тому зараз одна.
Знову подумала про Інгу. 
"Побажаю їй, щоб удавалися всі справи, — Ліда підвелася, спонтанно вирішивши вийти раніше на зупинку, бо враз дико захотілося пройтися, — щоб збувалося задумане, а якщо раптом щось не вийде, до розв'язання питань хай візьметься з протилежного..."
...Нога Снігурки і палиця Чорного синхронно схрестилися, загородивши прохід! Ліда здивовано глянула на красиве, по-вовчому хиже лице чоловіка в кожусі, але не зупинилася, підвела коліно вище:
"...візьметься з протилежного кінця!" — додумала на льоту, легко топчучи підошвами доволі високу перепону. Чи не топчучи? Мала враження, що її підсадили і ще й підштовхнули так, що буквально вилетіла з маршрутки. 
Перепрошувати було пізно.
"Я наступила людям на ноги! Старій Снігурці й чоловіку з паличкою! Я така безсовісна! Ще й не перепросила"! — покартала себе розгублено і заспокоїлася.  
"А, хай не підставляють!" 
Маршрутка від'їхала. 
Ліда оглянулася… І не впізнала місця!
"Мамочко! Мамочко, де я?!"
Вона знаходилася у великому трикутнику з зеленкуватих вогнів! 
"А-а-а-а! Де я?!" 
Ліда злякано крутилася, але замість міста  — дивний трикутник і суцільна темрява!
"Дзи-и-и-н-н… І-г-і-і…" — змінилася музика в навушнику. Ліда зупинилася.
"Так, стоп! Нічого не знаю,  — вона звично  сконцентрувалася,  напружила пам'ять. — Це вогні заправки, ось зеленаві смуги, ось табло! Це — лампочка над кіоском. А там — вітрини магазину! Все правильно, я майже вдома"!
З темряви повільно виступали знайомі обриси міста, жилі будинки з заштореними  тьмяними вікнами.
"Мені — туди"!