II Таємниця землі

..."Стережися, коли прийде сніг. Тоді ж прийде й забуте, чорне зло. Ти чекаєш його?"...                                      Поблизу них щось заворушилося, щось дуже голосно заскрежетіло.                                    

 Дівчина зробила крок назад, а чоловік схопився за зброю.                                      

 Хоч і на території великих земель, (поблизу храму) заборонено було носити зброю, але він її носив.              - Полишити вас наодинці ? Га, молодята? - пітьмяно-сиплий та хрипкий голос "трохи" наполохав їх.             - Ми вже було подумали, що це якесь чудовисько.  Думаю, чудовиська з Істфолда були б більш тихими.     

    - А я не тихий, я метушливий. Таким грізним мене зробила сама матінка природа, бо ж я і є вона. Кхрум, мені стало цікаво! Подумалося, що тут може король, кхрдм.                                          

    - Не лякай нас так більше, Вскорень - дівчина вступила в розмову, але її коханий щось розгледів у далечині.

    -  Краса твоя велична, донька Келеборна. Але ж володаркою тобі не стати -                                                якось прикро та з сумнівом зронив він. Вскорень зчез.                                              

 Прийом мав відбутися ще не скоро, а тому вони сіли поряд та замовчали.              

 Після того, як Вскорень поринув у нікуди, чоловік не зронив ані єдиного слова. Дівчина дивлячись та відчуваючи його велич, й сама замислилась.                                                    

 Міркування затягнулось.                              

 Коли вона пригорнула його, усі задуми та тяжкий морок минулого розтанув.        

    - Як нам знайти світло, коли майбутнє таке невідоме, незрозуміле... - тепер вже вагався чоловік.              - Але ж я тут. Разом з тобою, любий.                  

 Вона продовжила :                                

    - І поки я тут.. Душа твоя буде квітнути вічно. - вона замовкла, а він не зміг не погодитись.                         - Схоже, ми будемо з тобою найщасливіші.                                            

 Дівчина кивнула :                                      

    - Завжди! Навіть поза цими землями.        

    - Іноді мені так важко знайти та побачити. Шлях світла, він ніби оминає мене, але залишається та проростає в цих землях. Я дійсно не певен, що витримаю це... Узяти таку владу, відповідальність у свої руки...                    

 Дівчина відмахнулася :                                  

    - Ти розмірковуєш, як наша т/і ! Невже мені доведеться узяти усе в свої руки ? На носі вже скоро коронація, а ти наче почав втрачати не тільки хоробрість, але й... Глузд.                                            

 Він схилився, чоловік дійсно розгубився :                                                                    

    - Не знаю, що на мене находить. Вибач, донька Келеборна, я втрачаю надто багато часу. Стільки годин, я думаю про свого батька і не можу усього згадати й прийняти.                                                      

    - Може статися й так... Що наше майбутнє змінить хід подій, а минуле, яким би сумним та страшним воно не було. Воно просто розвіється, просто зосередься на чомусь, окрім усього...        

 Він міцно притиснув її до себе.                  

    - Нуу, добре.                                              

    - Володарю, спокійніше! Айнури мене полишіть, тихше! Хтось дійсно йде, це ж т/і.                                      - Поговоримо - ледь чутний, сумовитий голос з нотками зажуреності.                      

 Усі водночас привітались та кивнули.          

   ****                                                            

 Деякий час усі розмовляли та сміялися. Силуети та фігури то йшли, то прибували. Були серед них і люди, і деякі невеличкі звірі. Ведмедів серед них не було.                                                  

    - Варда, пробач мені. Вони такі заклопотані, а в мене скоро лопне терпець. - дівчисько зіскочила з каменю.                                                      

 Вона надто поспішала й думала не про те. Глечик був доволі красивий, але це його не врятувало.              - Та щоб - вона тяжко видихнула, роздивляючись, як на іншій галявині донька Келеборна почала свій милий, величний спів.                                            

 Деякі теж зупинялися, та прислухалися.        

    - Дослухаєшся до дивацького співу?              

 Воїн не встиг сховати симпатичну посмішку. Дівчисько насупилось :                                          

    - Не смішно і я вже вгледіла. Дивно, те що ти за мною стежиш.                            

 Він потис плечами, Андрог завжди був таким  :                                                    

    - Скільки серйозності в голосі. Тебе попросили пройти до храму.                              

 Андрог пішов за нею слідом.                      

 "От причепа"                                                

 Але насамперед усі прекрасно розуміли, що справи важливіші.              

 Згадалися слова :                                                                      

 "Їх володіння такі старі, такі не дикі. Все ж занадто чужі моєму серцю.                    

 Так дивно, бо я ніби вже був тут."                                                            

 Юнака складно було назвати мудрим, але іноді він був щирим. Принаймні в такі моменти.

 Справжнім  Розуміючим.

 Усі мовчки слухали та старанно розробляли план.                                          

    - Деякі ділянки нашої землі захищені, але все ще повністю не перевірені. З часом  ми подолаємо й колючий дріт, який з'явився в інших землях, але це...