61. Надія вмирає останньою

Я не заходила в «Чорну кішку» вже кілька місяців після нашого з Льошею розставання. Мені не хотілося бентежити душу ні йому, ні собі. Я не знала, як у нього справи, як він ставиться до мене після всього, чи склалося у них з Настею. Не те щоб мені не хотілося дізнатися, я просто боялася. Боялася, що знову побачивши його, згадаю, як добре нам було разом, а з цими спогадами з'являться і сумніви щодо правильності рішення. Боялася, раптом він захоче повернути мене або що в них з Настею, всупереч прогнозу карт, все не склалося, і він звинувачуватиме мене в нашому розставанні. Купа різних суперечливих думок роїлися в моєму мозку, викликаючи головний біль, який останнім часом став незмінним моїм супутником.

Я підійшла до ґанку магазинчика, помітивши, що фасад трохи змінився, з'явилися клумби з квітами та нові банери на вікнах. Я стояла зовні, не наважуючись увійти, доки з магазинчика не вийшла якась дівчина, притримуючи двері для мене.

– Ви заходите? – запитала вона з усмішкою.

Я кивнула і вимушено зробила цей неминучий крок через поріг. Усередині все теж змінилося. Магазин став світлішим і затишним... Я швидко здогадалася, чиїх рук це справа.

За прилавком метушилася Настя. Вже з помітним животом. Вона вся світилася, привітно усміхалася покупцям і радила якійсь дівчині, які пахощі краще підійдуть до її знаку зодіаку. Льоші ніде не було видно. Я вже хотіла було тікати геть з цього острівця щастя, щоб не оскверняти його своєю гнітючою аурою, як білявка гукнула мене, радісно замахавши рукою.

– Ярославо! Вітаю!

Подітися було нікуди. Довелося йти до неї, щоб поговорити просто тут і зараз.

Привіт, Насте. Маєш чудовий вигляд, – начепивши усмішку на обличчя, пробубнила я. 

– Дякую! Ви теж. Що можу вам запропонувати?

Льоші не соромно експлуатувати тебе… у твоєму стані?

Ну що ви! Я сама напрошуюсь, мені тільки на радість. Він пішов на склад. Справи у нас йдуть добре, я запропонувала розширити асортимент, і ось у нас тепер є відділ ювелірних прикрас зі знаками зодіаку та рунами. Може, хочете щось собі глянути? Для вас знижка!

Я кивнула їй у відповідь, і Настя відразу ж із захопленням почала показувати мені новинки. Її голос звучав крізь шум моїх думок. Я тільки кивала та посміхалася, а сама думала своє. Про те, як я їй заздрю. На серці защеміло від туги по Міші. За що тут, у цьому місті, я трималася? Чому боялася зробити цей останній крок йому назустріч? Адже він чимало кроків зробив до мене. Один переліт відокремлював мене від нього, від щасливого майбуття, від нашої з ним сім'ї, від тієї майбутньої мене з животом, яка так само як і Настя, сяє і світиться від радості, від моєї донечки, яка так давно чекає на зустріч зі мною…

Я раптом зрозуміла, що своїм страхом втратити хибне майбутнє, я зруйнувала сьогодення. Я зовсім забула про свої принципи – позитивно дивитись на світ, вірити у краще. Ще кілька місяців тому я, не сумніваючись, помчала б у Ригу до Міші, без зайвих роздумів кинувши все. А зараз чомусь спасувала, змусивши себе повірити в розклад карт, який сама ж собі й зробила. Улісс мав рацію, як і Михайло. Я заплуталась. Стоячи за крок від абсолютного щастя, я злякалася зробити цей крок. Отримавши бажане жіноче щастя, я загубилася, втратила орієнтири, куди йти далі та що з ним робити. Парадокс, про який я десь читала. Коли виконується заповітна мрія, стає сумно і порожньо на душі від дивного почуття, ніби тобі далі нема куди йти. Шлях закінчено. Але це не так. Просто потрібно створити нову мрію, нову мету. І вона ж у мене є! Щаслива сім'я. Моя донька... Наша з Мишком донечка...

– Славо? – висмикнув мене з моїх думок Льоша, що підійшов до прилавка. Він відпустив бороду, трохи змінив стрижку і став виглядати брутальніше. Він поцілував Настю в щоку, злегка обхопивши її за талію, і дівчина, нарешті, замовкла. Вони так мило виглядали разом і так гармонійно. Я дивилася на цих двох і розуміла, що карти були страшенно праві: Я була третьою зайвою в ЇХ стосунках. Вони належать один одному та обидва на своїх місцях. Як і ми були з Михайлом.

Я відійду до каси, а ви побалакайте, – усміхнулася вона, зрозумівши, що було б менш ніяково, якби ми з Льошею змогли поговорити наодинці. Я видихнула, тому що градус напруги справді знизився з її відходом.

 Тобі йде новий імідж, – сказала я, посміхнувшись. – Кого чекаєте? Хлопчика, дівчинку?

 Доню, – відповів він, відразу розплившись в посмішці. – А ти як? Не заходила давно.

У мене все добре. Рада за вас... А я ось у справі зайшла. Мені потрібні твої пошукові здібності. – Я швидко змінила тему розмови, не бажаючи розповідати щось про себе з побоювання розридатись прямо тут або висловити чимось свій смуток.

Для тебе – хоч Місяць з неба... Ти ж пам'ятаєш, – пожартував він.

Я кивнула і відвела погляд.

Боюся, у мене завдання складніше ... Щоденник Алістера Роулі.

Щось знайоме… Таро є таке, так?

 Так. Це знаменитий містик межі 19-20 століть. Кажуть, що він залишив по собі особливий щоденник із докладними інструкціями про деякі ритуали та техніки попадання в усвідомлений сон.

Емм... Ти вирішила змінити рід діяльності? – поцікавився він.

Ні, але від цього щоденника залежить моє майбутнє. Розумієш?

 Розумію. У тебе завжди все складно та заплутано.

 Так. Все складно і заплутано… – повторила я його слова, опустивши погляд.

Льоша зрозумів, що натиснув на якийсь хворий мозоль і не став розвивати тему.

Що ж, гаразд, пошукаємо тобі щоденника...

Дякую, – буркнула я, з надією глянувши йому в очі. – Я піду тоді? Повідом, як щось дізнаєшся.

Я розвернулась до виходу, махнувши на прощання Насті, котра поглядала на нас з-за прилавка.

 Славо, почекай, – гукнув мене Льоша.

– Що?

Він трохи зам'явся, а коли я підійшла ближче, раптом сказав:

Спасибі тобі.

За що? – здивувалася я.

За Настю.

Я кивнула і скуто усміхнулася. Льоша був щасливий, і я була рада за нього, а ще тому, що це щастя таки подарувала йому я.