57.1

Прокинулася я у своєму лофті в чудовому настрої. 

«В усякому разі тепер всі мої сни передбачувані. Жодних кошмарів», – подумала я. Ох, як же я помилялася...

За вікном коїлося щось неймовірне. Чулася метушня і гомін. З першого поверху розглянути щось у вікно не вийшло – заважав високий паркан. Тоді я кількома стрибками, як кішка, подолала сходи, що вели на другий поверх, і з цікавістю визирнула у вікно. Те, що я побачила, вразило і схвилювало. За парканом біля калитки та з усіх боків від неї юрмилися люди. І це вже були не скупчення кількох людей, а справжній мітинг обурених мас. Бракувало хіба що транспарантів та плакатів. Люди гомоніли, сперечалися між собою, щось активно обговорювали.

Раптом один із чоловіків тицьнув пальцем у вікно, де я стояла, помітивши мене. Всі відразу звернули свої погляди у вказану ним сторону. Я виявилася ніби під прицілом, відчувши себе мішенню. Розгнівані люди стали щось кричати мені, махати руками, скандувати. Крізь зачинене вікно до мене долинали лише уривки фраз: «Ворожко, виходь…».

Я різко відскочила від вікна, сховавшись у дверях. Мені стало незатишно у своїх розкішних апартаментах, у яких тепер я змушена була ховатися.

"Нічого, побунтують трохи та розійдуться ..." – подумала я, але раптом мене змусив здригнутися дзвінкий ляск. Від несподіванки я підскочила на місці. Щось із тріском вдарило у вікно веранди. За ним почувся ще один ляск, і я помітила на склі вікна, біля якого я хвилину тому стояла, пляму від якогось темно-фіолетового плоду, схожого на помідор.

«Очманіти… А що як наступною полетить цеглина?» – з жахом здригнулася я і зіщулилася. Тепер мені не стало не просто незатишно, а ще й страшно. Внизу почувся стукіт у двері. Я сіпнулася і стиснулася в грудку. Невже хтось подолав двометровий паркан і прорвався надвір?