56. Easy come – easy go

Михайло не полетів у Ригу. Ні того дня, ні наступного. Дві доби зовсім пролетіли повз нас. Ми замкнулися в номері готелю, як у капсулі, яку ніщо не підвладне потурбувати в цьому світі, крім часу. Тільки він змушував нас відчувати свою приналежність до цієї дійсності. Час невблаганно біг за вікном разом із перехожими, що йшли у своїх справах квапливим кроком, просочувався у вікна з гулом проїжджої частини, ломився стукотом покоївки в наше тихе гніздечко. А ми тільки й робили, що напивалися один одним. Ніколи мені не було так добре, як із ним. Я літала в хмарах. Адреналін настільки переповнював нас, що ми навіть не спали, але при цьому відчували шалений приплив бадьорості та сил, які витрачали виключно один на одного. Ритуальні закуски виявилися дуже доречними. Нам не довелося відволікатися навіть на замовлення їжі в номер. Телефони стояли на беззвучному, мій взагалі сів. Міша лише раз дозволив собі відповісти на дзвінок і відірватися від мене – це була його дочка. А я зовсім втратила зв'язок із реальністю. Напевно, ще б кілька годин, і мене точно подали б у розшук. Цікаво, хто зробив би це швидше: Рита чи Маринка, яка безрезультатно обривала мій телефон? Вибачте, дівчатка, але абонент тимчасово недоступний або перебуває в іншій реальності з найрозкішнішим чоловіком у світі.

– Міш, я маю йти... Мене, напевно, всі обшукалися... Та й тебе теж, ба, телефон раз у раз підморгує.

– Угу ... – промимрив він, не бажаючи відривати губ від моєї шиї.

–  Що ж ти робиш зі мною... Боже... Міша... – белькотіла я, намагаючись викрутитися з його обіймів, що було зовсім не просто. Михайло був справжнім ведмедиком – великим, сильним і добре складеним, хіба що не волохатим ... У його руках моє тіло моментально ставало м'яким, як підтале масло, і готове було робити все, що тільки він захоче. І це почуття ніжної слухняності було настільки приємним, що хотілося повністю розчинятися у ньому, ні про що не думаючи.

Ще через пів години я нарешті вирвалася з його обіймів і схопилася з добряче пом'ятого ліжка. Він відпустив мене, бо розумів, що це неминуче.

– Полетіли зі мною до Риги, – сказав він, спостерігаючи, як я одягаю на голе тіло халат.

–  Мішо, я не можу все одразу кинути. Мені потрібно все залагодити з роботою.

– Ну а що? Речі у тебе зібрані. Я все вирішу! Полетимо приватним рейсом, все одним махом перевеземо. Маша вже у студмістечку… Весь будинок буде у нашому розпорядженні. Що тебе тут тримає?

Я подивилася на нього, як на змія-спокусника, і закусила губу. Він говорив так переконливо, що хотілося сказати "так". Все кинути, махнути на все рукою та втекти з ним, але я вже так робила одного разу. З Владом ... Я відмовилася від усього: від роботи, подруг, зв'язків, насидженого місця і потім пошкодувала. Ні, тепер мені не хотілося діяти імпульсивно. Якщо Міша – і є моє жіноче щастя, він нікуди не дінеться від мене ні завтра, ні за тиждень, ні за роки.

– Я мушу тут все вирішити. Мені потрібен хоча б місяць. А потім приїду. А може, ти залишишся? Тут зі мною?

Мишко зітхнув, сів на край ліжка і глянув на мене з хитринкою, ніби ми грали з ним у диво-глядки.

– А знаєш, що?

– Що? – запитала я так, ніби робила йому виклик, і вперлася руками в боки.

– Я не чекатиму на тебе місяць, – сказав він суворо і холодно, нахмуривши брови.

Я здивувалася на секунду і дивилася на нього з нерозумінням.

– Я змотаюся в Ригу на пару днів і повернуся знову до тебе.

Я видихнула. Все-таки він мій. Моє жіноче щастя… Ритуал спрацював!

***

Я провела Мішу, що відлітав від мене в небесну гладь, і опустилася на землю. Мені потрібно було стільки всього вирішити. І перше, з чого я хотіла почати – з'ясувати, чи прийняв атаме мою жертву.

Я примчала до Рити додому і насамперед схопила свою колоду.

– Ну, ну… подивимося, чи спрацювало…

Я вирішила запитати, що робитиме Мишко без мене у Ризі. Подумки зосередившись, дістала з колоди три карти: Шістка пентаклей, Вісімка жезлів, П'ятірка кубків. Я зосередилась і зрозуміла, що як і раніше бачу в картах смисл, а не якусь біліберду. Перші дві карти вказували на розв'язання робочих питань, бажання якнайшвидше все залагодити.

«Ммм… Як мило! П'ятірка кубків. Він тужитиме про мене ... » – подумала я, і тут же себе стопорнула. Як же зрозуміти, чи це я читаю карти своїми вміннями або за допомогою дару?

З одного боку все було ясно, як день. З іншого – у голові не було звичної легкості, коли слова немов спливають самі звідкись. Відповідь карт була на поверхні, але в голові нічого не клацало.

Я вирішила запитати щось складніше, наприклад, що принесе мені переїзд до Риги?

Колесо Фортуни, Вежа, Страшний Суд.

«Знову моє улюблене Колесо Фортуни… Серйозні зміни. Ох, сподіваюся, що на краще. Вежа – злам старого порядку. Ще б пак! Кинути все і поїхати в іншу країну – це серйозніше, ніж втекти до Єлейська з Владом. Страшний Суд... А ти тут до чого? У поєднанні з Вежею взагалі не дуже добре він тут випав ... ».

І тут я зрозуміла, що маю сумнів. Я сумнівалася у трактуванні карт! Так було і раніше, але до того, як я раптово обзавелася даром ворожки. Після цього карти читалися просто і без сумнівів. Я завжди була абсолютно впевнена у відповіді, але тепер у голові знову крутилися варіанти трактувань. Прочитати карти можна було у різному ключі. З одного боку, цілком зрозумілі болючі зміни, пов'язані з переїздом, з іншого боку – мене лякало, наскільки вони виявляться виправданими.

«Раптом мені не сподобається в Ризі, раптом я сильно сумуватиму? Та мало, що може піти не так... Схоже, з переїздом до нього поки що не варто поспішати. Зрештою, у нас тільки все починається», – подумки заспокоювала я себе, намагаючись сконцентруватися лише на хорошому. І було на чому! Мої сумніви могли означати лише одне – я втратила свій дар! І тепер я просто читала карти як таролог, а не як ворожка. Тепер я знову зможу гадати сама собі та знову витягуватиму триптих на наступний день вранці. Здається, все стало, як і раніше.