55.1

Я прокинулася вже на дивані. Мишко стояв біля мене, схилившись на колінах, і щось говорив.

– Мішо ... – пробурмотіла я, ледве ворушачи губами, і посміхнулася. Все закінчилося, і я відчувала незвичайну легкість майже невагомість. Я ніби стала безтілесною і снувала десь під стелею, але з кожною секундою моє тіло знову набирало вагу і відчуття себе поверталося.

– Ти як? – знову повторив він, витираючи піт з мого чола. – Ти була у відключці пару хвилин. Я злякався, хотів звати лікаря.

– Все добре, Мішо. Тепер все буде добре, – заспокоїла його я та акуратно піднялася. Сили відновились. Я відчула приплив бадьорості та свіжості, ніби проспала щонайменше десять годин.

– Сподіваюся, я все зробив правильно, – ніяково сказав він і сів поруч на диван.

– Я впевнена, що ти зробив усе правильно. Тепер настав час загадувати бажання?

– В обмін на жертву... Ти вирішила, що це буде?

– Думаю, що я маю відмовитися від визнання та слави. Це поставить хрест на моїй кар'єрі знаменитої столичної ворожки, тому жертва, на мою думку, істотна. Але жіноче щастя мені дорожче.

– Знаєш… А може…

– Що?

– Я, здається, знаю, як звільнити тебе від служби у цього Алістера.

Я запитливо подивилася на нього.

– Відмовся від дару! – вигукнув він тріумфуючи. – Ти станеш не потрібна йому без дару ворожіння, і він сам звільнить тебе від служби.

– І я буду просто тарологом у своєму світі, як раніше... – здогадалася я і засяяла.

– Не просто тарологом, а щасливим тарологом… – ніжно сказав він. – Найкращім тарологом…

Він дивився на мене так щиро і так ласкаво, що я неусвідомлено наблизилася до нього. Нас тягнуло один до одного магнітом, але нагадування про те, що він не вільний, клацало в голові, вискакувало між нами, як чорт з табакерки, запалювалося, як табличка з ілюмінацією та світломузикою, відважуючи від його губ…

Я перша відвела погляд, сповнена почуття розчарування та жалю, і постаралася перейти на формулювання наміру.

Я сіла на підлогу по-турецьки в коло зі свічок, гарненько запахнувшись халатом, взяла в руки атаме й, заплющивши очі, подумки промовила:

«Хочу знайти жіноче щастя, любити та бути коханою. Натомість жертвую свій дар розуміння карт».

Я повторила цю фразу кілька разів, тримаючи в руках атаме. Якоїсь миті мені здалося, що ніж ворухнувся. Я здригнулася і розплющила очі. Атаме, як і раніше, лежав у долоні, а на пальці трохи проступила кров. Я сама не помітила, як поранилася об вістря.

– Здається, все, – сказала я і поклала ножа на підлогу, піднісши поранений палець до губ.

Мишко підійшов до мене і дбайливо обійняв, як тендітну порцелянову лялечку, а потім помітив кров на моїй руці.

– Ой, ти порізалася. Дай оброблю рану.

Він схаменувся і відразу помчав у ванну за аптечкою. Це вже стало якоюсь традицією. Мишко постійно виручав мене за допомогою аптечних засобів: то пляму на блузці виводив, то мозоль лікував, тепер ось палець ...

– Лише маленька подряпинка! Нічого страшного…

Михайло, всупереч моїм запевненням, що я не потребую медичної допомоги, наполегливо вихопив мою руку. Його хватка нагадала мені Алістерову, коли він теж стискав моє зап'ястя. Тільки цей чоловік робив це, щоб залікувати мою рану, а не щоб спричинити біль… Тоді чомусь здалося, що Міша і не вмів робити цього – завдавати біль.

– Знаєш, твоїй дівчині дуже пощастило ... – Насилу вимовила я крізь нестерпне бажання негайно його поцілувати.

Він мовчки перев'язував мені палець і не відповідав. А я не могла мовчати, намагаючись заповнити тишу, що нависала над нами, щоб хоч якось відволіктися від свого бажання.

– Нічого ... Сподіваюся, прокляття тепер пішло геть, мій намір збудеться, і я скоро зможу в цьому переконатися ... – заспокоювала я себе вголос, з сумом усвідомлюючи, що мені вже пора одягатися і йти.

Михайло закінчив з перев'язкою, дбайливо прибравши все назад в аптечку. Я спостерігала за ним і все усвідомлювала, що це може бути останньою нашою зустріччю. У Міші опівночі літак, він полетить до Риги до своєї коханої, і ми більше не побачимось… Можливо, ніколи…

Від цієї думки до горла підкотив ком, і я поспішила втекти у ванну, схопивши сумку з блузкою та подовженими шортами, які взяла на зміну зіпсованій сукні.

«А раптом ритуал не допоміг? Ми все зробили, як сказав Алістер, я відмовилася від дару… Все мало вийти. А раптом ні? Чому я зараз страждаю? Чому мені так гірко розлучатися з Мішою? Адже я не повинна більше страждати через чоловіків і нерозділені почуття! Що, якщо не спрацювало…» - думала я, одягаючись похапцем. Я хотіла якнайшвидше втекти з цього номера, забути про Мішу і спробувати зробити комусь розклад, щоб переконатися, що дар зник.

Зібравшись з думками, заспокоївшись трохи, я вже при повному параді вийшла з ванної, готова попрощатися з Михайлом. Принаймні так я себе переконувала.

Він чекав мене, спершись стегном о стіл і склав руки на грудях. Від його пильної уваги я здивувалася і завмерла біля дверей.

– Чому ти не збираєш речі? У тебе ж літак через дві години, – розгублено запитала я, притискаючи до грудей сумку.

Він розправив руки та підійшов до мене, повільно, майже в перевалку, не зводячи з мене очей. Я відчувала себе під прицілом, обеззброєною, ніби мене загнали в кут. Він наближався до мене, а я навпаки не могла поворухнутися. Застигла, як статуя, не розуміючи, що відбувається.

– А я не хочу нікуди летіти, – сказав він, підійшовши до мене майже впритул.

Я нервово проковтнула і відкрила рота від подиву, втягнувши губами повітря, наповнене його ароматом. Міша підійшов так близько, що змусив мене стушуватися і різко відійти убік, але нічого не вийшло. Він уперся рукою об стіну, перегородивши мені шляхи до відступу, і гіпнотизував мене поглядом.

–  А як же твоя дівчина? – промимрила я, облизнувши пересохлі від хвилювання губи.