53.2

Я ніколи не була у Ритки вдома. Точніше, була, але дуже давно, і жила вона тоді за іншою адресою. На відміну від мене, Рита любила періодично переїжджати та робила це із задоволенням. Зараз вона винаймала розкішні апартаменти майже в самому центрі столиці, віддаючи щомісяця за оренду величезні гроші. Велика двокімнатна квартира з двома балконами та видом на Центральну площу вражала не лише габаритами, а й модним інтер'єром. Але здивували мене не дизайнерські меблі та джакузі, а велика кількість букетів, якими була заставлена ​​вся вітальня та їдальня. Квіти стояли у вазах, у глечиках, банках і навіть у відрах.

– Я пропустила твій ювілей? - пожартувала я, вражена масштабом квіткового божевілля.

Хах, ні. Це все від шанувальника. Дістав уже надсилати букети. Скоро ставити нікуди буде, – обурено відповіла вона, невдоволено прицмокнувши губами. – Ти розташовуйся. Якщо прям заважають, можеш виставити коридор. Хатня робітниця викине.

Ого. Це хто ж у тебе в шанувальниках? Не інакше як господар квіткового магазину?

Ой, Ясю! Теж мені подвиг, - пирхнула Рита, кинувши зверхній погляд на оберемок різноколірних тюльпанів у відрі на підлозі. – Краще б квартиру подарував, а то квіточки ...

Я не стала суперечити подрузі, тому що магазинні квіти не переносила на дух і мене такі залицяння теж не зачепили б. Але й меркантильною мене, – ту, що поступилася колишньому без бою спільним бізнесом і купленою за спільні кошти квартирою, назвати було складно, тому у відповідь на Риткіні запити тільки присвиснула.

З іншого боку, я завжди дивувалася недалекоглядності подруги. Адже якщо скласти витрачені суми на оренду житла, то вже давно можна було купити власне. Але Ріта мала зовсім іншу думку з цього приводу.

Вона не любила прив'язуватися до одного місця, змінюючи апартаменти чи не щороку, при цьому кожні наступні були розкішніші за попередні. Навіть якби їй і подарували квартиру, як вона сказала, то більш ніж впевнена, вона продала б її вже за кілька років.

Маргарита була цілком забезпеченою незалежною жінкою, яка могла дозволити собі дорогі речі, але витрачала зароблені гроші виключно на поїздки та модний гардероб. Машина їй дісталася від колишнього чоловіка, з яким вона розлучилася сім років тому. З того часу Рита всього домагалася сама, пішла з головою в кар'єру, дійшовши до самої вершини, а поки йшла – не втрачала надії знайти велике і чисте кохання. На жаль, так сталося, що кожен новий коханець відчував до неї виключно корисливі почуття: то хотів просунутися по службі, то користувався сексапільною мініатюрною красунею, приховуючи від неї дружину та дітей. Останній роман зламав її остаточно, змусивши втратити віру у справжніх чоловіків. Рита поневірялася від одного кавалера до іншого, але тепер уже не шукала кохання. Повна гніву й образ на чоловічу половину людства, вона тішила своє самолюбство, охмуряючи найпривабливішого самця в клубі чи черговому барі, а після пристрасної ночі кохання чи пари побачень кидала його, грубо виставляючи за двері. 

– Судячи з кількості букетів, кавалер не здається.

 Що ж... Місяць уже шле. Добре хоч не знає, де я працюю. Бракувало ще в офісі такої ганьби. Я сказала, що на вільних хлібах зараз. Хвастав, що працює начальником відділу в енергетичній компанії, уявляєш? ХА! Начальник відділу! Загалом хлопець він непоганий, але настирливий. Зустрілися кілька разів, побешкетували... Я йому – гарбуза, а він шле і шле букети, дзвонить, благає про зустріч. Дістав уже.

 Може, даси йому шанс?

 Та я йому й так дала і не раз! Їм чоловікам нічого більше не потрібно. Мабуть, вирішив погратися в лицаря. Як же, перша принцеса покинула! Не встиг серце розтоптати ... Не годи-и-иться! Потрібно терміново завоювати, а потім витерти ноги й піти першим, – зарядила цілу тираду Рита.

– Не всі чоловіки такі.

 Та годі тобі! Я дивуюся твоїй безоглядній вірі в чоловічу стать! І це після мудака Влада та історії з Льошою, що обрюхатив колишню подружку і перекинувся на тебе.

Я скривилася від її слів. Вони прозвучали з докором. Я, на думку Рити, теж мала втратити віру в чоловіків після такого. Може, вона має рацію? Може, у нашому світі справді справжні лицарі давно канули в Лету? Цікаво, якби Улісс жив у наш час, чи зберіг би він свою галантність і природжене шанобливе ставлення до жінки, яке в нього в крові? Мені раптом згадався Михайло. Адже він чимось схожий з Уліссом. Не зовні, звичайно… Міша мені подобався більше. Так, він старший за мене, але хіба не цього мені не вистачало, коли я жила з Льошою? Справжньої зрілості. Не проблисків досвідченості та мудрості, а справжньої – вирощеної на життєвих ситуаціях зрілості, розуміння себе та своїх устремлінь. Як же пощастить його обраниці. Або вже пощастило... Адже він казав, що знайшов когось.

Рит, просто ти вибираєш не тих чоловіків, а твій ідеальний, може, ходить десь поруч, але ти його не помічаєш, западаючи на чергового красеня. Хочеш, кинемо карти? Хоча б на цього твого квіткаря...

Еее, ні. Не хочу нічого знати. Який сенс? Вони всі виродки й крапка. Що б не сказали твої карти, краще цей хлопець все одно не стане. 

***

Наступного дня мені віддзвонилася Марина з добрими новинами. У "Першому міжнародному банку" справді виявилася зберігальна скринька на ім'я Катерини Андріївни Вуйло.

Схопивши Катю в оберемок, я відразу потягла її до банку. Після довгої тяганини з документами через відсутність пароля до скриньки, якого Катя, звичайно ж, не знала, ми дісталися заповітної схованки.

У бентежливому передчутті, слухаючи шалене серцебиття у скронях, ми розкрили сейф і виявили там стару взуттєву коробку.

Я ж її шукала! - захоплено вигукнула Катя, схопившись за коробку, що мене навіть не здивувало. Мене ж найбільше хвилювало, що всередині.

Я акуратно розкрила кришку і – вуаля – всередині виявився шуканий ритуальний ніж, загорнутий у шматок тканини. У мене затеплилася надія, і захотілося просто зараз вирушити до Феєрії, але просто так заснути о десятій ранку мені навряд чи вдалося б. Ще й із такою бурею емоційних переживань у голові. Разом із ножем лежали якісь фотографії. На одній із них я впізнала Інессу. Виглядала вона трохи інакше. Мабуть, у Феєрії вона добряче попрацювала над своїм зовнішнім виглядом. Але все одно її можна було впізнати. На ній була довга вечірня сукня і вона стояла на сцені. Усередині лежало трохи грошей – стодоларових купюр старого зразка. Їх я віддала Каті. Вона заслужила хоч на якесь відшкодування за моральну шкоду. Світлини ми викинули, коробку забрала Катя, а скриньку в банку закрили, хоч вона й була оплачена ще на десять років уперед. Було зрозуміло, що Інесса і планувала повернутися, проте тепер їй навряд чи це вдасться, принаймні, у тілі Каті.