48.1

Міша присів поруч зі мною, весь час поправляючи піджак, ніби не знав, куди подіти руки.

– Що робитимеш після проєкту? - запитав він після недовгої паузи.

–  Налагоджуватиму життя наново... А ти?

–  З'їжджу ненадовго до Риги до дочки, улагоджу справи. Вона вступила до ВНЗ, до речі! Буде лікарем, – з гордістю сказав він.

– О, вітаю! Яка розумничка!

– Так… А потім повернуся сюди до фінального голосування. Можемо побачитися…

– Звісно! Обов'язково!

– Я міг би приїхати й раніше... Якби... на мене хтось чекав тут... – зніяковіло сказав він, подивившись мені прямо в очі.

–  Мішо… Я…

– Пробач, пробач… У тебе хтось є… Звичайно ж! От я йолоп! У такої жінки, як ти, обов'язково має бути чоловік. Мені просто здалося, що в нас з тобою багато спільного і ми могли б спілкуватися… Просто, як друзі, – виправдовувався Мишко, намагаючись хоч якось згладити ту незручність моменту, що повисла між нами.

– Звісно! Я дуже сподіваюся, що ми спілкуватимемося. Мішо, все гаразд… – усміхнулася я і поплескала його по плечу.

Мені було комфортно і приємно з ним поруч, начебто ми знали один одного багато років. Ми були на рівних із ним, думали однаково про багато речей. І чому тільки ми не зустрілися з ним раніше? Мені подобався Мишко, але й Льоша теж подобався. І на відміну від Міші, він уже був поруч – чекав на мене. Не десь там, у далекій Ризі за кілька місяців, а тут, зовсім близько і вже завтра. Мишко – добрий гідний чоловік, але я вже зустріла не менш гідного і навіть не сумнівалася у своєму виборі. Завтра я побачу Льошу.

Більше ніяких випробувань можна було розслабитися. Я засинала в номері готелю востаннє. Рано вранці треба було відзняти останню підводку для фінального голосування, завершити всі формальності, підписати документи про нерозголошення і таке інше, а потім я зможу поїхати додому до Льоші. До мого Льоші... До нього... Ні! До себе (!) додому.