46.1

– Я народився і жив у Парижі 1885 року. Мій батько був великим поміщиком, мати – відомою та впливовою світською дамою. Коли я виріс, батьки наполягали, щоб я вивчав медицину в Сорбонні, але мене манив факультет вільних мистецтв. Я любив малювати та мріяв стати художником. Після смерті батька я в частці з двома старшими братами успадкував пристойний спадок і став жити на широку ногу. Тоді я й зустрів Ліліан. Закохався у неї без пам'яті. Вона була танцівницею в кабаре, але я зробив усе, щоб вона танцювала надалі тільки для мене. Ми жили собі на втіху, курили опіум, кутили і розважалися. Так було, поки я не захворів на нервову гарячку. Так називали у ті часи хворобу легень із погіршенням загального стану. Ліліан поставила мене на ноги, і я зрозумів, що з цією жінкою хочу прожити все своє життя. Ми збиралися одружитися за рік. Після одужання я ще більше хотів відчувати смак до життя і тринькав спаодок нещадно, поки одного прекрасного дня не виявив порожній розкритий сейф, де зберігалися гроші і цінні папери батька. Разом із залишками грошей зникла і Лілі, залишивши мене з купою боргів та неоплачених рахунків. Я був змушений продати свій особняк і почати вести більш скромне та стримане життя, але мені цього хотілося найменше. Тоді я дізнався, що в Париж приїжджає відомий маг і містик із Лондона, який вміє творити чудеса.

–  То був Алістер, – здогадалася я.

–  Так. Алістер Роулі. Я потрапив до нього на сеанс, сподіваючись, що він допоможе знайти і повернути Ліліан за допомогою якого-небудь ритуалу або приворотного зілля. Але Лілі він так і не повернув, проте настільки захопив мене своїми ідеями, що я вирішив кинути все і подорожувати разом з ним, вступив до його Ордену, вивчав його вчення, став одним з його відданих адептів. Спосіб життя в Ордені ненабагато відрізнявся від того, що я вів до відходу Лілі, і мені це подобалося. В обіймах продажних жінок, невичерпних запасів вина і опіуму я забував про ту, яку любив більше за життя. Магічні ритуали та оргії, що ми влаштовували, були найкращою розвагою. А ще ми вчилися бачити колективні сни. 

Алістер багато експериментував, і одного разу один з його учнів перенісся туди назавжди. Я теж хотів цього, але не встиг. Проти Ордена та Алістера ополчилася церква, одного разу його будинок підпалили, і він згорів живцем. Потім я дізнався, що він встиг піднестися і втілитись у створеному ним світі, а свої щоденники передав кільком учням із докладними інструкціями. Я отримав одну з копій. Але вбити себе заради переміщення до Феєрії у мене не вистачало духу. Адепти Ордену стали ховатися, у тому числі я, від погромів пуритан та нападок церкви та поліції. Я повернувся до Парижа, де продовжував практикувати ритуали Роулі за його щоденниками, і дурити голову пройдисвітам на кшталт мене, проводячи спіритичні сеанси та всякі обряди.

Я не хотів помирати і забув про Феєрію на якийсь час. Доки не прийшла війна. Тоді я й вважав за краще померти уві сні, напившись сонного зілля, ніж від голоду або ворожого снаряда. Так я опинився у Феєрії і знову зустрівся з Алістером – добряче помолоділим і наділеним надзвичайною силою магії, якою навчився і я. Нові можливості окриляли, а набуте життя стало казкою. Мені не потрібні були наркотики, алкоголь, опіум, щоб вирватися за межі сірої реальності. Я сам міг творити те, що довкола мене. Так я став головним архітектором Феєрії. Алістер створив для мене унікальний артефакт, що дозволяє концентрувати силу наміру на швидкому будівництві будівель та утримувати в умі бажаний образ у тривимірному просторі.

– Так, це не так просто, як я думала – побудувати будинок у Феєрії… – згадала я свій досвід будівництва, коли все виходило якимось пласким і не стиковалося між собою. Поки я тримала в умі вікна – валилися стіни, поки будувала стіни – валився дах… А треба було концентруватися на всьому одразу. – І що це за артефакт?

Улісс зняв капелюх і розплився в посмішці.

–  Твій капелюх? – здивувалася я.

–  Так.

–  Так ось чому ти завжди в ньому! І ти більше не згадував про Ліліан?

– Я збрешу, якщо скажу, що ні. Вона була любов'ю всього мого життя.

–  Навіть після того, як зрадила тебе?

–  Так. Ніякі гроші, нічого не було для мене дорожчим, ніж її кохання. Якби вона попросила віддати їй все, що в мене було, я зробив би це не замислюючись. Просто так. Сподіваюся, вона прожила щасливе життя.

Я раптом замислилась. Улісс так любив свою Ліліан, що ладен був пробачити їй усе, що завгодно, – навіть зраду.  Може, я й не любила Влада ніколи, якщо не можу вибачити його? Хіба можуть люди, які по-справжньому люблять, стати ворогами і так зненавидіти один одного? Чи зроблять вони цей крок від любові до ненависті, якщо це дійсно було справжнє кохання?

Я дивилася на Улісса, що задумливо помішував вугілля в каміні. Його обличчя було сповнене доброти і світлого смутку. Минуло стільки років, а він досі пам'ятає свою кохану, якої вже давно немає в живих. Вона вчинила з ним підло, будь-який зрозумів би його гнів чи образу в такій ситуації, і не засудив би, але він жодного слова образливого не сказав на її адресу. Улісс би точно не образив свою Лілі… Навіть якщоі вони знову зустрілися б, він пробачив би її і до останнього сподівався на повернення коханої. Все-таки приємно було усвідомлювати, що справжні джентльмени, які носять у кишені піджака мереживну хустку напоготові, щоб протягнути її дамі в разі потреби, все ще існують. Нехай і в іншому світі – але ж існують! Мені раптом згадався Мишко, який теж одного разу пожертвував заради мене хусткою, коли рятував мою блузку від розлитої кави… І тут я подумала, що через одну сволоту-Влада я поставила одним махом хрест на всіх чоловіках одразу, але ж не всі вони цього заслуговують. Ось хоча б Льоша... Він хоч і не такий галантичний і ввічливий, зате теж уважно і трепетно ​​до мене ставиться. Раптом я для нього – як Ліліан для Улісса…? Ось тільки я ніколи не зраджу свого коханого. Нізащо не зраджу.