46. Кохання – не застуда, воно не минає

– Якщо ти знову прийшла, щоб лаяти мене, то попереджаю – більше я нічого будувати не буду! – заявив Улісс з порога, широко посміхаючись. Хоча, за моїм виразом обличчя він і так розумів, що я прийшла не сваритися.

– Як? Як ти це зробив? Все точно таке, як я мріяла! - захопливо заверещала я.

Улісс провів мене у вітальню свого будинку-капелюха і дістав з бару пляшку вина, щоб відзначити моє новосілля.

– Маю зізнатися, я бачив усе зовсім по-іншому. Мені було складно змиритися з відсутністю у тебе фантазії, що ти називаєш «сучасним стилем».

–  Але як ти дізнався? – не переставала я дивуватися, взявши в руку келих.

– Я сердився на тебе спершу. Все думав, яка ти обмежена і як вузько мислиш, що розкритикувала мій стиль, — зізнався Улісс, відкорковуючи пляшку і розливаючи біле ігристе вино по келихах. – Все сидів і дивився на руїни мого шедевра. Переді мною стояв стіл із твоїми речами. Карти я чіпати не насмілився, а ось куля… Загалом, мені потрібно було зігнати на чомусь злість і все, що накипіло, а ця куля тобі подобалася, як я зрозумів…

–  І-і-і?

– І-і-і... я хотів її розбити, Яро.

– Ти її розбив, тобі полегшало, і в голову прийшов дизайн?

–  Ні. Не розбив. Як тільки я взяв її в руки зі словами «І що вона хоче?!», мене ніби викинуло в інший світ. Я побачив тебе, ти сиділа на дивані. Ти виглядала так, як зараз. Ходила по дивній домівці й все розглядала, а я бачив те, що ти бачиш. Я відчував твоє захоплення, як тебе — тобто мене — переповнює радість, як ти торкаєшся речей, проводиш рукою по шпалерах, як визираєш у вікно… Я побачив твій будинок.

– Значить, куля таки працює... Я ж говорила!

–  Мабуть, так. Я отримав осяяння. Тут же почав замальовувати все, що побачив у своєму ментальному щоденнику і зрозумів, що ти хочеш. Я не був певен, але вирішив ризикнути.

– Будинок просто ідеальний, Уліссе! Спасибі тобі!

Мене переповнювали емоції, і я в пориві почуттів накинулася на архітектора з обіймами, повиснувши на шиї. Він не дуже чинив опір і тут же підхопив мене і закрутив, як пушинку.

– Я радий, що догодив тобі. Сподіваюся, ти не проти високої огорожі? Вона майже до другого поверху... Не хочу, щоб вигляд твого житла лякав місцевих жителів, мені дурна слава не потрібна...

–  Ні я не проти.

Ми довго ще розмовляли з Уліссом. Неприязнь кудись зникла, і мене вже зовсім не напружувала його компанія. Він більше не здавався пихатим дурнем, навіть навпаки — дуже милим і веселим.

– А ти не така вже й безглузда, як мені здалося спочатку, — сказав він, хитро примружившись. - Недаремно Алістер дозволив тобі залишитися.

–  А ти той ще хитрий лис, Уліссе, — пожартувала я. – залишатися я поки що не маю наміру, але в гості навідуватимуся. Тим більше зараз — коли у мене тут така приголомшлива нерухомість!

–  Насправді про такий будинок ти, напевно, тільки мрієш... Ти так гірко плакала минулого разу.

–  Так, трохи розклеїлася... Мені дуже соромно за ту істерику...

- Трохи розклеїлася? Та ще крапля – і з твоїх сліз можна було б зробити штучне водоймище!

Я хихикнула. Мені не хотілося скаржитися йому, але він так щиро співпереживав, так дивився на мене, що я не втрималася і, зробивши великий ковток вина, зізналася.

– Так сталося, що мене з власного будинку вигнали.

– Це хто ж? Чоловік?

– Майже. Наречений. Але вже колишній на той момент. У нас мало відбутися весілля, але в результаті – ні весілля, ні нареченого, ні оселі, ні улюбленої справи.

–  Як знайомо…

– Що, правда? Може, розкажеш?

Я вмостилася зручніше в кріслі-гойдалці, підібравши під себе ноги. Улісс розпалив камін, зроблений у формі веселки з металевими заслінками різних кольорів. Від полум'я решітки, прикрашені різноколірними скельцями, нагрівалися і світилися, набуваючи різних відтінків.