45.1

Я сяк-так дошкандибала з Мішиною допомогою до свого номера і скинула чортові туфлі прямо на порозі. На лівій п'яті виднівся кривавий слід від здертої мозолі.

— Я думаю, тобі потрібний пластир, — делікатно сказав Михайло, поглядаючи на мою ногу. — Я схожу в аптеку.

Я погоджуючись кивнула, пройшовши у ванну. Зараз я мріяла тільки про тазик з холодною водою для моїх втомлених ніг.

Мишко приніс пластир та антисептик для обробки рани. Я швидко заліпила роздерту в кров п'яту і розслабилася в кріслі біля телевізора. Міша сів на краєчку ліжка, знявши піджак.

— Готовий до завтрашніх випробувань? Я розкладала на картах. Думаю, це буде щось пов'язане з пошуком шляху чи виходу звідкись.

— Тобі видніше. У мене немає дару ясновидіння, ти ж знаєш. Тебе, до речі, не збентежили слова Аделаїди?

—  Про прокляття?

—  Так.

—  Зовсім ні. Я їй не вірю. Думаю, їй зливають інформацію про випробування. Не здивуюсь, якщо вона до фіналу дійде.

— Не думаю, що вона підставна, — скептично висловився Мишко, чухаючи бороду.

— Крім неї більше нікому. Але в будь-якому разі в прокляття я не вірю.

—  Я теж не вірю, але бачу енергію. І вона в тебе місцями дуже заплямована. Це можуть бути проблеми зі здоров'ям, наприклад.

— Зі здоров'ям у мене вже все гаразд, — з усмішкою запевнила я спантеличеного Михайла, що розглядав мою ауру пильними очима. Якби я не знала його здібностей, то точно подумала б, що він вивчає мої параметри… Але скромняга-Михайло лише сканував мене поглядом.

- Тоді не знаю. Може, душевна травма з минулого чи якась особиста драма. Вибач, що лізу не у свою справу, — тут же схаменувся він і відключив свій допитливий погляд, моментально змінившись в обличчі.

— Багато чого було... Як і в тебе.

Він кивнув.

До нас приєдналася Катя, і решту вечора ми провели втрьох.

—  Ну що, малята! Чує моя душа, що завтра буду вдома.

Ми з Михайлом не стали заперечувати її слова. Кожен із нас відчував, що так і буде.

«Вигін» Каті виявився для мене ще сумнішим, ніж я могла подумати. Вона провалила випробування "Лабіринт", так і не знайшовши виходу. Ми обнялися на прощання. Я навіть заплакала. Все-таки Катя – прекрасна людина: душевна, добра. Хоч вона і старша за мене за віком, я ставилася до неї, як до дитини. Така вона була мила і безтурботна завжди. Навіть шоу вона залишала з променистою усмішкою.

— Не проґав Михайла! - прошепотіла вона мені на прощання. Я зніяковіло посміхнулася. Михайло, звичайно, цікавий чоловік, але мене за проєктом уже чекав Льоша. А з Мишком нас пов'язували виключно дружні теплі стосунки.

— Катю, а ти пообіцяй мені, що якщо знову опинишся в усвідомленому сні й в тому казковому світі, то ні за що не віритимеш зеленоокій високій брюнетці.

Катя запитально дивилася на мене, струсивши головою.

— Просто пообіцяй! Не вір жодному її слову, — додала я, обійнявши її за плечі.

— Гаразд, обіцяю. Ми з тобою ще поговоримо після…

— Обов'язково, — сумно усміхнулася я.

— Катерино! Було приємно познайомитись, – з м'якою усмішкою сказав Мишко їй на прощання та тепло обійняв.

— Мішо, ти створений для слави, хочеш ти того чи ні, — шепнула вона йому на вухо і загадково підморгнула. Чоловік зніяковів і нічого не став говорити, лише посміхнувся. Ми провели Катю і вирушили до готелю. Я втішала себе думкою, що ми точно з нею ще побачимось. Тим більше, що вона живе в столиці, як і я.

Увечері я навіть заплакала. Дозволила вийти емоціям. Не лише через вигін Каті, а й через все. Я відчувала сильний стрес через зйомки, завдання та купу операторів, що снували всюди за мною. Зараз найбільше на світі мені хотілося опинитися в комірчині Льоші, на його дивані поруч із ним. Я згадала той вечір, коли він прихистив мене, згадала нашу розмову перед моїм відходом на шоу. Хотілося обійняти його знову зараз. Мені не вистачало підтримки. Без засобів зв'язку, відрізана від світу, я почувалася шалено самотньою. Катя і Мишко трохи розважали моє перебування тут, але тепер Катя поїхала додому ... А в мене своєї оселі-то й немає. Я полонянка цього готельного номера... Потім я раптом подумала, що таки можу вирватися звідси ненадовго, і вдягла срібний браслет перед сном.

Мені було цікаво, чи Улісс побудував для мене будинок і як виглядає його нове творіння. Подумки я заспокоювала себе, що потрібно прийняти будь-який варіант. Зрештою, я була у Феєрії лише гостею – слід поводитися відповідно. Кому ще пощастить побувати в іншому світі, та ще й у такому фантастичному, де можна вільно творити дива та дивуватися знову і знову? Я морально готувала себе до того, що будинок мені, можливо, не сподобається, але намагалася налаштуватися на позитив. А ще дала собі обіцянку не хамити Уліссу. Він хоч і недотепний, але чоловік начебто непоганий. Все-таки так старався для мене… Двічі…

Непомітно сон захлеснув мене, і я прокинулася від легкого поштовху, наче я довго-довго летіла і нарешті м'яко приземлилася. Я розплющила очі й тут же їх закрила.

«Я у готелі? Це ж треба, а здавалося, що вже сплю», - подумала я і знову розплющила очі. Тут до мене дійшло, що номер якось змінився. Я сіла на ліжку і зрозуміла, що приміщення не просто змінилося, а повністю змінилося. Кімната була схожа на номер дорогого готелю, але виглядала набагато краще, ніж та, де мене поселили на час проєкту.

Широке ліжко було прикрашене узголів'ям із чорного матового дерева і застелене приємним на дотик покривалом вершкового відтінку. На стіні з тканинними пастельними шпалерами горіла акуратна бра у вигляді свічника. Зі стелі звисала люстра в тому ж стилі, але без зайвої химерності та пафосу. Біля вікна стояв напівкруглий диван з пуфами приємного бежевого кольору, а на підлозі в гарному горщику красувалася жива квітка.

Я не вірила своїм очам! Невже це мій новий будинок у Феєрії? Щоб переконатися в цьому остаточно, я підбігла до вікна та розкрила щільні штори. У кімнату увірвалося яскраве денне світло, і переді мною за високими кілками паркану, що оточував мій особняк, у всій красі постала міська площа, оточена квітчастими будиночками й з химерним фонтаном по центру. Яскраво-бірюзове небо розмальовували веселки, що з'являлися іноді де-не-де, і два яскравих сонця, що світили з різних боків.