41. Кожен день – це маленьке життя

Я прокинулася на дивані у Льоші в його кабушеті. Жадібно хапаючи ротом повітря, я підвелася, розгублено оглядаючись навколо. Серце відбивалося барабанним дробом у скронях, долоні спітніли. Я з величезним полегшенням зрозуміла, що мене викинуло з Феєрії. Певне, я там загинула. Такого зі мною ще не траплялося. Одна річ знати, що тебе викине в разі загибелі й що ти насправді не помреш, а інша – опинитися в цьому моменті. Я схопила склянку зі столу забігла в крихітну кімнатку з унітазом та умивальником. Пити хотілося неймовірно чи то від вчорашнього випитого вина, чи то від стовпа пилюки, якої я наковталася уві сні.

Льоші ніде не було. Я зрозуміла, що він у магазині, а це означає, що день давно розпочався і він буде явно нелегким для мене. Абияк умившись і прибравши з лиця залишки туші й підводки, що розтеклася під очима, я гордо вийшла з підсобки в торговий зал. На мене тут же звернулися злі оцінювальні погляди кількох відвідувачок магазинчика.

- Льошу, дякую тобі… за все. Мені треба розібратися зі справами. Я зателефоную. Коли доберуся до телефону, — хрипким заспаним голосом промовила я, побачивши Льошу біля каси. Я намагалася говорити тихо, але на мене все одно витріщалися, і було все чути.

- Добре! Дзвони, якщо щось треба буде, — відповів Льоша, який виглядав після безсонної ночі душевних розмов, як скельце, на відміну від мене. Він привітно посміхався і весь світився від радості. Навіть страшно було уявити, що ці дівчата про мене подумали. 

Я швидко вибігла на вулицю під пильним супроводом заздрісних поглядів покупниць, і піймала таксі, пообіцявши розплатитися з водієм уже на місці. Той погодився, хоча мені нічого було залишити йому в заставу. Моя невинна зовнішність і великі чесні очі таки рятують у важких ситуаціях.

Я вбігла в салон, де мене одразу "збадьорила" крижаним поглядом Юля.

- Доброго ранку, — сказала я, зупинившись біля рецепції. Юля ніяк не відреагувала на моє вітання і холодно продовжила копатися у своїх папірцях.

«От стерво! Нехай служить своєму господареві ... » - подумала я і гордо попрямувала до кабінету за гаманцем і телефоном. Поки йшла розплачуватися із таксистом, розблокувала екран. 138 пропущених дзвінків та повідомлень… І жодного від Влада. Його навіть не турбувало, де я провела ніч без грошей та телефону.

Я розуміла, що нам треба поговорити та обговорити, як бути далі. Нас дуже багато пов'язувало.

Влада ще не було. Я діловито пройшла за стійку рецепції й забрала зі столу Юлі журнал відвідувань, знаючи, що та не стане зі мною розмовляти. Вона хотіла щось заперечити, але передумала.

Усі мої клієнти були скасовані без перенесення.

«Швидко спрацювала, треба ж таке… Цікаво, яку причину скасування прийому вона назвала? - подумала я і повернула журнал назад. – Зате день вільний. Найближчим часом мені все одно буде не до проблем клієнтів. Хоч би зі своїми розібратися».

Влад прийшов рівно о дев'ятій. У чорній сорочці, темних вовняних штанах та у стильних темних окулярах. Виглядав він невеселим, а коли побачив у холі мене, то ще більше поник.

- Нам треба поговорити, — сухо сказала я йому, дивлячись в інший бік. Він зняв окуляри й кивнув головою на свій офіс.

- Юлю, мене не турбувати, — розпорядився він, і ми зникли за дверима.

- Тішить, що з Юлею вже все зрозуміло. Ділити секретаря не доведеться, — хмикнула я, почавши розмову першою.

Влад сів за стіл, поклавши окуляри. У його кабінеті було темно, як завжди. Штори були щільно закриті, слабо пропускаючи яскраве денне світло. У кутку на полиці світилася тільки лавова лампа отруйно-зеленого кольору, відсвічуючи на стіну блідо-салатові відблиски, що нагадували пари від відьомського бурливого котла із зіллям.

- Що ти хочеш, Славо? Це ти вирішила скасувати весілля. Не я.

- А ти, здається, не дуже засмутився. Але я не це прийшла обговорити. Що робитимемо з квартирою та офісом?

- А що робити? Можеш забрати свої речі, коли буде зручно. Квартира записана на мене. Половину оренди за офіс я тобі поверну.

- Що значить на тебе! Ми купували квартиру разом, — нагадала я, не чекаючи такого нахабства від колишнього нареченого.

- Більшість виплачував я, взагалі-то. Квартира моя. Можеш подати на мене до суду, якщо хочеш, — посміхнувся він і гордо глянув у мій бік. Я не вірила своїм вухам. З цією людиною я збиралася провести решту свого життя.

– Як ти можеш так? - здивувалася я. Глуха образа комом підступила до горла і стискала скроні.

- А що ти думала, Славо? Що я все тобі віддам? Ти зрадила мене!

Влад підвівся з крісла й уперся кулаками об стіл. Він говорив емоційно, всі м'язи його обличчя були напружені, ніздрі роздмухувалися.

- Я зрадила? Ти ще скажи, що це я не хотіла сім'ю, це я не хотіла дітей. Що я готова була відмовитися від весілля заради якогось шоу!

– Ти позбавила мене шансу вийти на новий рівень. Як ти не розумієш? Я думав, ми хочемо одного й того ж…

Він відвів погляд, хитнув головою і плюхнувся назад у крісло, закривши обличчя рукою.

- Я теж…

Ми помовчали якийсь час. Було чути, як цокає годинник на його руці. Цік-цік-цік... Крізь кожен тихий удар стрілки витікали секунди, а за ними — хвилини.

- Я віддам тобі твою частку за квартиру, погашу достроково твій кредит на машину і візьму всі витрати за скасоване весілля на себе, але ти погодишся на «Війну магів». Щоб мене також взяли.

- Ти на все підеш заради слави, га? - пониклим голосом відповіла я.

- Просто погодься. Знімешся в парі епізодів і підеш із шоу. В іншому випадку залишишся ні з чим.

- Яка ж ти падлюка, Владе! - процідила я крізь зуби. - А знаєш, я погоджуся на участь, але я не піду з шоу сама. Я зроблю все, щоб протриматися там довше за тебе.

Він невдоволено пирхнув, вищирився і блиснув очима. Я не побачила радості чи полегшення на його обличчі – навпаки. Він злякався! Злякався мене і того, що мої слова виявляться правдою.