39. Стукайте - і вам відкриють

Я, сповнена рішучості, попрямувала у бік «Чорного кота». Було вже близько восьмої вечора. Крамниця вже закрита. Я сподівалася лише на те, що Льоша буде ще там. Адже він сам казав, що практично живе в магазині – треба тільки постукати. І я постукала. Спочатку тихо, заглядаючи у вікна темного приміщення, потім наполегливіше. 

Надворі потягло вечірньою прохолодою травневого вечора. Я потерла себе долонями по плечах, зіщулившись від вітру. Схоже, Льоші немає. Моя остання надія випаровувалася з кожною секундою. Невже доведеться йти додому? І що ще гірше – дзвонити у двері, чекаючи, поки ВІН відчинить мені. Якщо він взагалі виявиться вдома. Судомні думки про те, чого так не хотілося, заворушилися в голові, як мурахи навколо знайденої крихти. Потрібно було йти, як раптом за моєю спиною клацнув засув. Я повернулася і побачила Льошу в потертих джинсах та спортивній майці.

- Привіт, Льош. Можна до тебе? - попросилася я голосом втомленого подорожнього.

- Заходь. Щось трапилося? - занепокоївся він, оглядаючи мене з ніг до голови.

Я увійшла всередину і тільки зараз зрозуміла, наскільки все безглуздо. Я проти ночі без речей і телефону прийшла до не найближчого друга або — максимум — до близького знайомого ... Зараз він запитає мене «навіщо» - і що я йому відповім? Для чого я прийшла? Облегшити душу? Поскаржитись на Влада? Попроситися з ночівлею? Навіщо я прийшла? Але Льоша запитав зовсім не те що так мене лякало.

- Каву будеш?

- Буду, — з виснаженою усмішкою на обличчі відповіла я і видихнула, з подякою глянувши на нього за відсутність розпитувань. Я пішла за ним у приховану від чужих очей кімнату і тихенько присіла на старенькому диванчику, поклавши собі на коліна подушку з бахромою.

Він заварив дві чашки кави та зачинив вікно, бо помітив, що мені прохолодно. Потім ми мовчки пили каву. Він просто чекав, поки я почну говорити. Нічого не питав, нічого не говорив. А мені здалося, що він усе знає.

З чашкою кави в руках на м'якому диванчику в крихітній кімнатці з ретро-меблями мені стало тепліше і затишніше.

- Я пішла від Влада, — зруйнувала я тихий спокій.

- Він образив тебе? - запитав Льоша серйозно і поставив чашку на полірований столик.

- Ні, він просто такий і є, а я думала, що він зовсім інший, — спробувала пояснити я, але вийшло абстрактно. Проте Льоша, здавалося, розумів.

- Це добре.

- Що добре? Що ми розлучилися?

– Добре, що зрозуміла.

- Можна, я лишусь у тебе сьогодні? - сказала я після недовгого мовчання.

- Можна, — одразу ж відповів він, навіть не змінивши обличчя, наче чекав цього питання. Він взагалі виглядав так, ніби всі ці дні сидів тут і чекав на мій прихід. - Лягай на дивані, а я ляжу на підлозі.

- А вино в тебе є? - несподівано для себе спитала я.

- Хочеш істину пізнати?

Я дивилася на нього з подивом.

- Ну, знаєш, так кажуть… Істина – у вині… – зніяковіло пояснив він, помітивши моє здивування.

Я посміхнулася, зрозумівши його жарт. А застигла лише від того, що згадала як ті самі слова пролунали від Алістера нещодавно.

- Було б непогано. Я не сильно тебе потурбую?

- Зовсім ні. Що ти, Славо…

Ми випили по келиху, потім ще по одному. Розмова стала жвавішою. Льоша дуже намагався мене відволікти. Розповідав курйозні випадки із закупівлею різних товарів, як йому замість сушених жаб надіслали бичачі пеніси й не хотіли приймати їх назад, як він потім продавав їх як потужний афродизіак, втюхуючи довірливим клієнтам. І Влад виявився головним охочим. Я реготала від душі й забула про все на світі. Льоша завжди вмів підняти мені настрій. Ми довго розмовляли про мандрівки. Виявилося, що він той ще Індіана Джонс! Багато де був, займався розкопками в Єгипті, об'їздив Південну Америку автостопом і навіть ночував в одному з храмів стародавнього міста Мачу-Пікчу.

- Коли ти все це встиг? Тобі має бути років вісімдесят не менше! - пожартувала я, вдивляючись в зовсім юне обличчя Льоші, який насправді виглядав років на двадцять п'ять.

- Мені двадцять сім, — усміхнувся він.

Я почервоніла. Точніше, відчула, як кров прилила до шкіри обличчя та вух. Адже я не червонію фізично. Йому двадцять сім і він уже стільки досяг і стільки побачив!

- Навіть не думай питати, скільки мені! - випалила я, нахмуривши чоло. Льоша засміявся.

- Я й не думав! Я ще пожити хочу, — пожартував він і грайливо штовхнув мене ліктем у плече, через що я мало не розхлюпала вино в келиху.

– А цей магазин? Як ти його відкрив? - поцікавилася я, оглядаючись.

– Тебе цікавить, на які гроші?

Мені знову стало ніяково, адже саме це мене й цікавило насправді: як такий молодий хлопець, що стільки мандрував світом, примудрився заробити на все це добро? Адже поїздки чимало коштують, як і подібний бізнес у столиці.

- Можеш не відповідати, пробач… - схаменулась я і сором'язливо перевела погляд на келих.

- Ні, чому ж. Мені допомагає тато. Він археолог. Багато часу подорожує, от і я з ним розуму вчився. Він же і мій основний постачальник будь-яких дивинок з Африки.

- Тепер зрозуміло. Так це він конюшину діставав для мене?

- Так, вона росла у нього прямо біля будинку. - усміхнувся Льоша.

- Що ж, подякуй йому від мене. Він дуже виручив. І ти теж…

- Дрібниці... Знаєш, Славо, якби я міг, я б усе для тебе зробив.

- Місяць ти для мене вже дістав, — усміхнулася я, дивлячись у його блакитні очі. - Що ж лишилося?

- А що ти хочеш найбільше? ... - раптом сказав він з усією серйозністю. Я придивилася до його обличчя. Він говорив чесно, без частки іронії та підлещування.

- Хочу дітей, — ляпнула я, не замислюючись. На тверезу голову такого я б точно не сказала чоловікові, ще й за таких обставин, але Льоша схиляв до відвертості. З ним було так просто та легко. Не було потреби юлити, говорити підтекстом. Він на всі мої запитання відповідав прямо, чесно та не соромлячись. Мені хотілося робити так само, і я зізналася йому. Сказала про потаємне, не побоюючись, що він зрозуміє мене хибно або перекрутить сенс моїх слів.