37.1

– Ось ми й прийшли. - сказав Улісс, підвівши мене до комори. Це була висока блакитна будівля з черепашнику, що формою нагадувала багатокутник. Ребристий дах, покритий синьою дрібною черепицею, що нагадувала риб'ячу луску, зверху була схожа на морську зірку.

Ми зайшли в середину цього дива місцевої архітектури. Велика одноповерхова будівля нагадувала гігантський склад з високими стелями й коридорами, що розходилися у різні боки. Від голих темно-бірюзових стін луною відбивався кожен звук. Під дахом літали якісь птахи чи кажани. Усередині було прохолодно та темно. Улісс поспішив запалити лампи, розташовані на стінах по всьому периметру. На підлозі у великих збитих ящиках лежало всяке барахло.

- Ось у цих ящиках усе, що винесли з дому старої ворожки.

Улісс вказав рукою у бік п'яти боксів, до верху заповнених різноколірним мотлохом, трухлявими меблями та кухонним приладдям. В одному з ящиків купою лежали мензурки, зілля в баночках, мішечки з травами та інша магічна атрибутика ворожки, в якій я нічого не тямила. Багато чого було розбите чи зіпсоване. Плями від різноколірних калюжок зілля, що розтеклися навкруги, рясніли на підлозі.

Я підійшла ближче, розглядаючи завали, і засмучено похитала головою.

- Мені потрібні лише карти… Ось тільки як їх знайти? - пробурмотіла я спантеличено.

- Цінні речі складені у цьому мішку. Може, й карти поклали сюди?

Я розкрила пильний полотняний мішок і дійсно зверху побачила скриньку, що мені полюбилася. Усередині лежала вже знайома колода. Я полегшено видихнула. Принаймні, не доведеться ритися у всьому цьому барахлі.

- Я хочу переодягтися. Ви не залишите мене?

- Звісно! Чекатиму вас зовні, — чемно сказав Улісс і галантно схилив голову, після чого вийшов, прикривши за собою ворота.

Я з величезним полегшенням стягла із себе ідіотську спідницю. З корсетом виявилося не все так просто. Туга шнурівка була сплутана на спині, і я гадки не мала, як його зняти. Недовго думаючи, я схопила складаний ножик, що попався на очі, і розпорола вікторіанське знаряддя тортур по боковому шву. Жорсткий шматок матерії впав на підлогу, як шкаралупа, звільнивши мої груди в піжамному топі. Я вдихнула з величезним полегшенням і поспішила переодягнутися. Яке щастя бути жінкою у 21 столітті! Хоча й у нас вистачає знарядь тортур, які ми з власної волі на себе надягаємо. Чого варті одні лише каблуки або утягуюча білизна... Але в нас хоча б є вибір і альтернатива. А ось дамам 18-го і навіть 19-го століть не позаздриш…

Переодягнувшись, я ще раз озирнулася. Всі ці речі були примарними нагадуваннями про минуле життя Ніневії, несли для неї якийсь сенс, мали свою цінність. А зараз це лише нікому не потрібне ганчір'я, яке гнитиме тут, поки не зотліє. Як шкода, що Ніневія пішла з життя так трагічно і раптово, переповнена гнівом та образою. Сподіваюся, хоч її душа знайде спокій і дізнається правду. Адже я щиро намагалася їй допомогти.

Я з жалем зітхнула і попрощалася з Ніною. Наше знайомство було коротким, але змінило моє життя. Вже йдучи, я спіткнулася об ніжку стільця, що стирчала з шухляди біля входу. Чортихнувшись про себе, я штовхнула махину ногою. Купа мотлоху затарахкотіла, і від мого поштовху щось з гуркотом впало на підлогу. Я присіла перевірити ногу і побачила на підлозі кришталеву кулю. Вона лежала на підлозі і якимось дивом не розбилася. Подумавши трохи, я вирішила забрати його із собою.

- Отже, ТАКІ вбрання подобаються чоловікам 21 століття? - вигукнув Улісс, сплеснувши долонями, коли побачив мене, і скептично похитав головою.

- Ви розчаровані? - буркнула я з іронічною усмішкою і гордо попрямувала вперед.

- Зовсім ні. Але, як на мене, нудно.

- Це чому ж? - здивувалася я.

– Все напоказ. Жодної інтриги, — фиркнув Улісс і відвів погляд. – До того ж ці штани нагадують чоловічу спідню білизну… Це ж моветон! Я б не дозволив своїй дамі в цьому навіть ходити по дому.

Я скривилася й оглянула себе. "Це що ж у мене напоказ?" - одразу промайнула думка. Блуза з короткими рукавами три чверті облягала постать, але декольте було зовсім неглибоким. Штани чудово підкреслювали стрункі стегна, а вкорочена довжина оголювала хіба що щиколотки.

- Що ж, Улісс, я не ваша дама! - єхидно скривилася я, а про себе в умі додала: «На щастя!».

- Вибачте за мій тон, Яро. Мені не слід було висловлювати свою думку так прямолінійно. Пропоную прогулятися містом. Можу показати вам архітектуру, якщо забажаєте. А навіщо ця штука? Такий несмак... - Улісс глянув на кришталеву кулю, яку я несла під пахвами.

- Можливо, це також якийсь артефакт. Я поки що не розібралася, як ним користуватися.

- Це навряд чи. Звідки б Ніні взяти артефакт? Простолюдини не можуть володіти такими цінними речами.

Я проігнорувала слова Улісса. Хоча він повторив думку Алістера про цю кулю. Він теж вважав її безглуздою дрібничкою. Але мені чомусь захотілося її взяти із собою. Те видіння, яке я бачила, давало надію на те, що Ніна не обманювала. Куля справді могла показувати щось важливе в потрібний момент.

- Дозвольте, я хоча б понесу її? - запропонував Улісс, бачачи, що я не маю наміру розлучатися з кришталевою громадиною. – Чи галантність у вашому часі також вважається пережитком минулого?

Я мовчки віддала Уліссу кулю, нічого не відповівши. Як шкода, що він частково правий. Чого-чого, а галантності сучасним мужикам точно варто було б повчитися.