37. Мій дім – моя фортеця

Я стояла в піжамі на якихось брудних дошках, а навколо мене снували люди. Від подиву я широко розплющила очі й тут же інстинктивно прикрила відверте декольте шовкового топу, витріщаючись на свої голі ноги в коротеньких шортах, які ще й просвічували до повного щастя. Звідусіль било сонячне світло. Замість стін із дерев'яного фундаменту виростали високі балки, схожі на стовбури. Стін та даху не було.

Люди в робочій формі метушилися, перегукувались між собою, щось робили. Моя поява змусила їх зупинитись. За спиною я почула присвистування і вульгарні смішки.

Остаточно розгубившись, я не знала куди себе діти, аж раптом якийсь чоловік підскочив до мене і галантно накинув на плечі яскраво-малиновий піджак.

– Чого витріщилися на Майстра?! За роботу! – крикнув він на натовп роззяв, і ті продовжили свою метушню, як у гігантському мурашнику.

– Куди я потрапила? – тільки й зуміла я видавити із себе, розглядаючи свого несподіваного рятівника. 

Це був невисокий худорлявий чоловік середнього віку. Його світло-русяве волосся завивались у дрібні неслухняні кучері й розсипалося на всі боки, вибиваючись з-під капелюха-федори насиченого малинового кольору. Великі розкосі сіро-зелені очі з цікавістю дивилися на мене. На скронях виднілися коротко стрижені бакенбарди, а підборіддя та щоки були гладко поголені. Він був одягнений у класичні штани темно-сірого кольору і в білу сорочку, застебнуту до останнього ґудзика з воланами на грудях. Він виглядав як типовий денді 19 століття з ретро-фотографії, яку надумалося перефарбувати в яскравіші кольори якомусь маленькому бешкетнику.

– Дозвольте представитися, міс. Мене звуть Улісс Волес. Я головний архітектор Феєрії. – урочисто промовив він, витончено знявши капелюха, і ставно випрямив спину. Його світлі кучері висипалися грайливими хвилями, і він  галантно поправив шевелюру, змахнувши головою.

– Приємно познайомитися. Яра. Спадкоємиця дару, – чомусь вирвалося в мене. Від цієї випадкової рими стало смішно, і рот розтягнувся в посмішці. Денді Улісс трохи зніяковів, подумавши, що моя усмішка була викликана його зовнішнім виглядом, але не подав вигляду.

— Я зрозумів, хто ви, Яро. Перепрошую, що ваш будинок ще не готовий. Ми не чекали такого швидкого вашого повернення.

– То це буде мій будинок? Я думала, його зведуть силою майстерності, – здивувалася я, оглядаючи, на якому етапі було будівництво.

– Частково так і є. Але побудувати справжній будинок у Феєрії лише силою майстерності – це завдання не на один день. Мої підмайстри допомагають вручну, а я коригую і спрямовую їх силою наміру. Ось, дивіться, — він підвів мене до кутової дерев'яної балки. – Бачите, тріщину?

Я кивнула. У фундаменті під нею справді розпливлася тріщина. Улісс зосереджено подивився на неї, замружився, щось промимрив, і вже за мить вона стала набагато тоншою. Немов затяглася, як подряпина на тілі. А ще за хвилину від неї не залишилося й сліду. Потім він жестом випростав балку, яка злегка покосилася, довго вимірюючи її своїм пильним прискіпливим поглядом.

– Зрозуміло. - Сказала я. І коли ж буде готовий будинок?

Думаю, за тиждень добудуємо, — кивнув він і розплився у приємній усмішці. На щоках його тут же з'явилися ямочки.

– Я сподіваюся, Алістер передав вам, що я хотіла б щось звичайне і бажано не таке квітчасте, як… все тут… І більше світла! Не люблю темінь.

– О, так. Передав, хоча я щиро дивуюся, як серед такої різноманітності фарб можна зупинитися на чомусь одному.

–  Та ясна річ… Це помітно… - пробурмотіла я, окидаючи поглядом вулиці, суцільно всіяні різноколірними будиночками з дахами химерних форм.

– Щось просте, комфортне для життя буде ідеальним. І краще в теплих жовто-коричневих тонах, — вирішила конкретизувати я про всяк випадок.

Улісс виразно закивав і вкотре запевнив мене, що все буде виконано в найкращому вигляді.

– А де речі Ніневії? Я хотіла дещо взяти.

– О! Усі перенесли до складу за ринком. Тут недалеко. Ходімо, я проведу вас. Але спочатку…

Він зміряв мене поглядом з ніг до голови, а потім знову щось промимрив собі під ніс. Я спостерігала за ним із неприкритою цікавістю. Він ніби робив якісь обчислення в умі, був максимально зосереджений і суворий. Я намагалася не заважати йому, а через кілька хвилин моя піжама стала видозмінюватися прямо на мені. Тонке мереживо шортиків витягнулося і відкотилося до самої землі пишним подолом спідниці, стало щільним і непрозорим, а потім забарвилося в яскраво-жовтий колір. Я й ахнути не встигла, як мої груди стиснув тугий корсет зі шнурівкою на спині, а на плечах роздулися волани-ліхтарики.

– Це ви? Навіщо? - насилу видихнула я через вузький корсет, що скував мене мотузкою.

– Ви ж не можете гуляти містом у такому вигляді, – здивувався він і відстовбурчив лікоть напівзігнутої руки, запрошуючи мене пройти з ним під руку.

Мені зовсім не сподобалося нав'язане вбрання, і я роздратовано покрутила спідницею.

– Я сама виберу собі одяг, — буркнула я вже без будь-якої жартівливості в голосі й зосередилася на діловому штанному костюмі кольору авокадо і шовковій блузці.

Улісс невдоволено цокнув язиком і склав руки на грудях, відставивши одну ногу.

– Чому ж одразу не зробили цього?

– Я розгубилася. До того ж моє володіння тутешньою майстерністю поки що шкутильгає... Не можу я так швидко.

– О! розумію! Коли ви втілитесь повністю в цьому світі, наміри будуть здійснюватися буквально за клацанням пальців! А якщо станете придворною дамою, то Великий Майстер може подарувати вам один зі своїх артефактів-прискорювачів майстерності.

– Я поки що не збираюся перебиратися сюди цілковито. Він щось говорив про артефакти, але я не зовсім зрозуміла.

Улісс, задоволений тим, що виявився потрібним хоча б у плані інформування, взяв мене під руку і поблажливо посміхаючись, ніби повчав дитину, почав повільно пояснювати.

– Леонард разом з Алістером творить чудові артефакти. Точніше, творив, — скорботно поправив сам себе Улісс. – Чесно зізнатися, новина про його зраду сильно вразила всіх нас. Адже він був найближчим соратником Великого Майстра.