24. Велич великої людини виявляється в тому, як вона поводиться з маленькими людьми

- Великий Майстер, дозвольте представити вам мою ученицю та наступницю - Яру, - чемно сказала Ніна, схиливши голову перед правителем.

Високий статний чоловік із чорними, як вугілля, очима насупив густі брови і почухав акуратно вистрижену бороду. Його пронизливий погляд накинувся на мене, хоч я і стояла за спиною ворожки Ніневії. Він, мабуть, чекав від мене якогось жесту пошани: поклону або поважного кивка, а може, благоговіючого покірного погляду. Ось тільки я якось не звикла розшаркуватись перед знатними особами, тому просто стояла, гордо випрямивши спину, і з цікавістю розглядала Великого Майстра.

Помітивши його несхвальний погляд, я нічого іншого не вигадала, як зробити кривенький реверанс, схопившись за поділ спідниці. Так безглуздо і дурнувато я виглядала востаннє тільки в старших класах, коли на шкільну дискотеку вбралася в мамине плаття та підбори.

- Доброго дня! – голосно сказала я, дивлячись прямо йому в очі. Хотіла простягнути руку, але тут же згадала, що треба поводитися так, як місцевий люд. Мабуть, потиск рук, тим більше між людьми протилежної статі, - це вже зайве.

Він з цікавістю розглядав мене, а я його. Якби Ніневія не сказала, що це той самий Алістер - правитель Феєрії, я б на вигляд ні за що не здогадалася.

Одягнений він був просто, майже непоказно: у прості широкі льняні штани гранітного відтінку і широку білу сорочку з вирізом на грудях, що відкривав напружені потужні м'язи. Він був плечистий, з гарною поставою. Його обличчя випромінювало спокійну впевненість, наче все навколо, включаючи навіть мене, належало тут тільки йому.

- Що ж, нехай покаже, чому навчилася, - сказав він і жестом руки поманив мене з собою у його покої. Я, не видавши хвилювання, що клекотіло у мене всередині, як бурхливе море, підійшла до нього. Ніна кинулася за мною, але правитель зупинив її.

- Нехай іде тільки вона. – суворо сказав Алістер.

- Але... Великий Майстре, я маю чути її пророцтво. Вона може помилитися у тонкощах трактування.

- Якщо хоче жити, нехай не помиляється, - відрізав він і, обхопивши моє зап'ястя рукою, силоміць потяг за собою, щоб надати мені прискорення.

Від його торкання по тілу пробіг електричний струм, наче мене вразила блискавка. Я за інерцією зробила кілька кроків за ним у просторий хол, після чого він відпустив мою руку. Двері за моєю спиною зачинилися, і ми залишилися самі. Я спиною відчувала хвилювання Ніни, яка була відрізана від мене масивними дубовими дверима, прикрашеними вензелями з позолоти. Але чим далі я віддалялася від неї, спішно перебираючи ватяними від хвилювання ногами по килимовій доріжці вглиб довгого коридору, тим приглушеніше ставало моє хвилювання. Наче воно було зовсім не моє, а ворожки Ніни, яка вперше лишилася не при справі.

Алістер швидко йшов довгим коридором, а я йшла за ним. Тонкі шпильки моїх червоних «човників» потопáли в пухнастому килимі. І навіщо я тільки захотіла вдягнути ці туфлі? Хоч би не навернутися прямо тут. Бракувало ще впасти посеред проходу.

Він привів мене до свого кабінету.

Я озирнулася. Зовсім не такими я уявляла покої правителя. Тут навіть повітря було просякнуте декадансом. На тлі обшарпаних стін з монументальною стельовою ліпниною та потрісканою венеціанською штукатуркою різко контрастувала розкішна старовинна люстра. Я підняла погляд нагору і ахнула - такої краси я не бачила зроду. Величезна бронзова люстра вражала не лише своїми розмірами, а й витонченістю. Цілі сплетіння завитків, що нагадували виноградні лози, були настільки тонко зроблені, що, якби не їхній золотистий колір, точно могли б зійти за живі. Виноградні грона були виконані з кришталю і переливалися на світлі всіма кольорами веселки. Здавалося, в ній тисячі дрібних лампочок, що заливали кімнату теплим жовтим світлом.

Тяжкі чорні штори із щільного оксамиту були розшиті золотистою ниткою. Біля правої стіни нависали масивні шафи з чорних порід дерева з хитромудрими ручками та візерунками з ліпнини. На протилежній стіні висіло величезне дзеркало в бронзовій розкішній оправі, зробленій у тому ж стилі, що й люстра. Посеред кімнати стояв широкий дубовий стіл на ажурних різьблених ніжках і крісло з високою спинкою, що нагадувало трон. Підлокітники та кути спинки були прикрашені висіченими з дерева головами левів з роззявленими у різні боки пастями.

Все тут було неприборкано розкішним, кричало музейною химерністю та немислимим багатством оздоблення. Але похмурі обшарпані стіни, старовинний паркет, який потріскував під ногами, і штучна застарілість стельових барельєфів, що нагадували твори мистецтва, створювали різкий дисонанс з чорно-золотим шиком в інтер'єрі.

Великий майстер запропонував мені сісти на стьобаний диван, оббитий темно-ліловим блискучим оксамитом, який стояв на різьблених тонких ніжках. Перед ним був мініатюрний кавовий столик із чорного скла. Сам майстер сів у м'яке крісло поруч і вальяжно закинув обидві ноги на невеликий пошарпаний пуф із тієї ж блискучої лілової тканини.

Я повільно сіла на диван, не сміючи спертися на спинку. Незрозуміло чому, але я відчувала себе не те що гостею, а чужою – сторонньою кольоровою плямою на тлі вишуканого інтер'єру. Дурне яскраве плаття аж ніяк не надавало впевненості, ще й обідок дико здавлював скроні. Ми помовчали з хвилину, після чого він на правах господаря заговорив перший, вп'явшись у мене своїми чорними очима.

- Що ж, подивимось на твій дар, Яро. Моє перше питання буде простим. Нехай карти розкажуть тобі про мене.

- Про вас? – перепитала я, уривчасто дихаючи. – Що саме про вас?

- Просто роби розклад. Нехай кажуть карти, а не ти. Тут вони головні. Ти всього лише перекладач, - сухо сказав він, махнувши рукою у бік оксамитового мішечка з колодою карт усередині.

Я нервово проковтнула і дістала колоду. Всі думки були спрямовані на те, щоб не змішати заповітні нижні три карти з рештою, інакше не бачити мені другого зілля.

************************************************** **********************