17.1

Я хотіла зробити йому сюрприз, тому не попередила про свій візит, бадьорим кроком попрямувавши одразу до потрібного кабінету. Але шлях мені заступила Яна – його помічниця, молоденька дівчина-стажерка.

– Вам туди не можна! - випалила вона збентежено, схопившись зі стільця. - Він ... Він зайнятий! У нього... люди. Так.

- Зараз же перерва! Які ще люди? - здивувалася я.

- Начальство в нього, - промимрила Яна, не зводячи з мене очей, і почала смикати сережку, тим самим давши мені підсвідомий сигнал про власну брехню. Мимовільні рухи типу чухання носа або різка необхідність покрутити гудзика на піджаку або сережки часто виникає як захисна реакція у відповідь на необхідність приховати правду.

Неприємний холодок пробіг по спині, у серці щось тьохнуло. Я нічого не говорячи відпхнула Яну і різко повернула ручку дверей. На ватних ногах я увірвалася в кабінет, який виявився порожнім, але з крихітної кімнати Романа, де він відпочивав, лунали недвозначні зітхання. Слідом за ними почувся гучний мат потривоженого не вчасно Романа Юрійовича.

- Якого біса! Яно! Я ж сказав, не турбувати! - вигукнув розлючений Рома, вискочивши зі свого кабінету в розстебнутій сорочці і поспіхом натягнутих штанах, і відразу обомлів, побачивши мене.

- Заю... Славо... Що... Що ти тут робиш?

- А ти? - тільки і змогла запитати я у відповідь, уп'явшись на край сорочки, що стирчала з ширинки.

- Я обідаю… У сенсі… це… Зайнятий трохи. Дрімав…

На цих його словах із кабушета вийшла Квятковська з гордо піднятою головою, поправляючи спідницю та декольте. Вона змірила мене поглядом і прокурсувала повз, як ні в чому не бувало.

- Романе Юрійовичу, чекаю на вас у себе, - промуркотіла вона задоволено, покосившись у мій бік. – На планерку.

А потім вийшла, показово хмикнувши носом. Роман, блідий, як стіна, почав нести всяку нісенітницю. Його спроби вдати, що нічого не сталося виглядали не просто смішно, а безглуздо. Він сів за стіл і почав щось шукати в портфелі, посилено зображуючи незворушний спокій і безмірну зайнятість.

- Ти ж обіцяв, клявся, що я можу довіряти тобі, - промовила я онімілими губами. Дихання почастішало, мене кинуло в жар. Серце тарабанило так, що віддавало у скроні.

Зрозумівши, нарешті, що його наречена не сліпа, не глуха і аж ніяк не дурна, він здався і перестав ламати комедію.

Відставивши портфель, він шумно видихнув і хруснув пальцями.

- Послухай, не треба драматизувати, гаразд? Це просто секс. Вона моя начальниця... А ця робота нам потрібна. Це нічого не означає, ти чуєш? Подумай про весілля, про житло.

Він вийшов з-за столу, поспіхом застебнувши ширинку, підійшов до мене, схопив за плечі і став трясти, наче так його слова стали б сприйматися мною краще.

- Я люблю лише тебе, Славо! З нею ... це все не важливо, це нічого не означає. Чуєш?

- І давно це продовжується?

- Що «це»? - зам'явся він, ніби не розумів, про що я. - Та яка різниця! Я ж говорю, що це нічого не означає! Просто секс. Навіщо ти взагалі прийшла? Ти не мусила про це знати! Навіщо ти прийшла, Славо? – кричав він мені на вухо.

- Хотіла сказати, що вагітна, - промимрив я на автоматі. Мені здавалося, що все це відбувається не по-справжньому, що я сплю. Але я не спала.

- Ти що?

Він схопився за голову, випустивши мої плечі з долонь.

Я відсахнулася, зробивши крок назад і сперлася на стіл для нарад, не встоявши на ватних ногах.

- Так, так, так, спокійно. Ми це вирішимо. Чуєш? Ми все виправимо.

- Що виправимо? – голосом, сповненим безнадійності, вторила я йому.

- Гаразд, я все зрозумів. Все зрозумів, Славо! Це більше не повториться! Із Квятковською. Ми просто забудемо про це. І почнемо все заново. Це все вона винна! Так, ми почнемо все спочатку! У нас весілля, буде дитина… Я все зрозумів…

Його слова долітали до мене, як відлуння крізь шум у вухах. В очах замиготіли мошки, все зарябило. Я відчула різкий біль унизу живота, а потім почала втрачати свідомість. Отямилася я вже в лікарні. Вагітність виявилася позаматковою, через потужний стрес і викид гормонів стався розрив труби і фолікула. Через сильну кровотечу та ризик розвитку сепсису мене негайно відправили на операцію з видалення труби та яєчника. Вже під час операції на іншому яєчнику виявилася пухлина. Хірургу нічого не залишалося, крім як видалити все, позбавивши мене тим самим шансу стати матір'ю. Назавжди.

Роман засипав мене дзвінками, букетами та вибаченнями, але я не могла навіть дивитися на нього. Він став чужим, далеким, давно забутим. Навіть його мати приходила до мене кілька разів у лікарню та на орендовану квартиру після, коли мене виписали. Вона благала мене пробачити сина, повернутися, забути про все і не скасовувати весілля. Мені подобалася Анастасія Петрівна, але однієї поваги та любові до неї було дуже мало, щоб пробачити Ромі його гріхи. Я звинувачувала його у втраті дитини, у своїй безплідності, у всьому, що сталося.

Усвідомивши, що лікарі мені не допоможуть, я почала шукати рішення в магії, зателефонувавши Владу. В глибині душі, я думаю, він розумів, що не зможе мені допомогти, але не подавав вигляду. І за це я йому вдячна. Він подарував мені крихітний вогник надії, заради якого я продовжувала жити – нещасна, спустошена, схудла, з посірілим обличчям… Він підтримував мене, як міг, а я – його, коли стали відомі результати голосування «Війни магів». Він посів друге місце, прикро програвши. Поразка далася йому нелегко, і Влад вирішив на якийсь час покинути все та виїхати зі столиці. Тоді він покликав мене з собою, і я не роздумувала. Я хотіла втекти від наполегливості Романа, що оббивав мої пороги, від його матері, якій не судилося стати мені свекрухою, від поглядів жалю колишніх колег, яких все ще зустрічала, від моїх дівчаток. Мене мучили думки, що вони про все знали, але мені не сказали.

Так я зникла, втекла з Владом до Єлейська, щоб почати все заново. Моя червоточина поступово затяглася, стало легше. Я навіть упокорилася зі своїм лихом. Але відлуння минулого все одно давалося взнаки. Історія Аліси підняла на поверхню всю ту окалину та каламут, які давно пішли на дно моєї душі.