17. Не такі страшні ворогів підступи, як те лихо, яке несе ближній

Я дала волю почуттям лише у жіночому туалеті, до якого тільки й встигла добігти, стримуючи сльози. Глуха істерика розривала мене на частини, але я таки змогла зібратися, щоб гідно здатися на очі колегам, розповісти все дівчаткам і піти з цього проклятого місця. Потім я зателефонувала Ромі, але розмова не задалася, тому що була зовсім не телефонною. Ми обговорили все докладно вже ввечері.

– У нас немає іншого вибору! Знайдемо іншу роботу, все налагодиться. Головне, що ми разом, і ця зараза не зможе більше псувати нам життя, чи не так? - міркувала я, походжаючи по кімнаті. Рома мовчки вислуховував мої стінання, дивлячись на мене співчутливим згаслим поглядом.

- Я впевнений, все втрясеться, заю. Ти погарячкувала, вона теж…

- Погарячкувала? Ти в своєму розумі? Що втрясеться? Вона поставила мені ультиматум! Що мені було робити? Піти на її умови та кинути тебе? Ти хочеш стати її секс-рабом чи що?

- Заю, ну навіщо ти все перебільшуєш... Я впевнений, що все зовсім не так. - бурмотів Роман, стискаючи пальці до хрускоту, і блукав очима по стелі, ніби там була підказка, що говорити в суперечці.

- Так, почекай… Ти хочеш сказати, що не збираєшся уникати цієї чокнутої? Ти й надалі хочеш з нею працювати?

- Послухай, це було твоє рішення, і я тебе розумію, але я не можу звільнитися. Зай, ну ти що?

Рома проковтнув і криво посміхнувся, наче видавлював ці слова і боявся, що я ось-ось накинуся на нього з кулаками.

Від обурення мої очі стали ще більшими. Я не вірила своїм вухам.

- Тобто як? ... Ти ... Ти будеш і далі там працювати? - Пролепетала я в повному шоці і плюхнулася в крісло.

- Ну це ж абсурд, Славо! У вас є конфлікт, я розумію. Але я тут до чого? Невже ти думаєш, що вона може змусити мене бути з нею? Ти не довіряєш мені?

Я закрила обличчя долонями та відчувала, як по шкірі розтікається гарячими хвилями тепло. Очі пекли від сліз, що накочували, слова комом ставали поперек горла. Рома підійшов до мене і обійняв, погладжуючи по спині та волоссі.

- Заю, я люблю тільки тебе... Через місяць у нас весілля... У тебе і мене. Чуєш? Квятковська охолоне, ось побачиш. Ти мені віриш?

Я ледь чутно схлипнула. Його слова бархатистими хвилями накривали мене і заспокоювали. Мені хотілося вірити йому. І я повірила. Всім серцем. Зрештою, Рома мав рацію в тому плані, що проти його волі начальниця-самодурка не зможе змусити його бути з нею, а приводу для ревнощів він і не давав. Я заспокоїлась. До того ж, дівчата з роботи тримали мене в курсі подій і регулярно повідомляли, що мій коханий поводиться цілком розсудливо і не підпускає до себе шефіню ні на крок. Квятковська і сама притихла і, здавалося, залишила свою ідею-фікс охмурити мого нареченого. Я видихнула і розслабилася, повністю занурившись у передвесільний клопіт, тим більше що за місяць до весілля його було чимало. Звільнившись від роботи я, нарешті, змогла повноцінно зайнятися урочистостями.

А через тиждень трапилося ще дещо, змусивши мене повністю переключитися і геть-чисто забути про Квятковську. Я зненацька дізналася, що вагітна. Ми мріяли про дітей, але я й подумати не могла, що це станеться так швидко, та ще й несподівано, адже ми користувалися засобами запобігання. Окрилена чудом, що зародилося в мені, я хотіла швидше поділитися щастям з Ромою, тому відразу ж після аналізів у лікарні попрямувала в офіс БТБ, щоб поговорити з ним. Саме була перерва.

Біля входу в будівлю я несподівано зустріла Влада. Я звільнилася якраз у розпалі сезону, в якому він брав участь. У нас з ним та іншими учасниками «Війни магів» зав'язалися цілком дружні теплі стосунки. Влад був щиро радий мене побачити і був одним із тих, хто дивувався, куди ж я зникла з каналу.

- Славо, привіт! Куди ти зникла? Мені сказали, що ти звільнилася, але я не повірив. Що трапилося? - засипав він мене питаннями.

- Це правда. Я звільнилась. Точніше, мені це довелося зробити. Але я не жалкую про своє рішення, у мене весілля скоро.

- О! Що ж, вітаю! Бажаю тобі щастя! Твоєму обранцю дуже пощастило! Ось, подзвони мені, домовимось про зустріч. Я хочу подарувати тобі оберіг на щасливе сімейне життя, - сказав він, простягаючи мені свою візитку.

- Спасибі. А ти як, Владе? Шоу вже скінчилося?

- Так, але результатів поки що немає. Незабаром фінальне голосування. Я не можу розголошувати, ти ж знаєш, але можу натякнути, хто у фіналі.

Він задерикувато посміхнувся і грайливо став показувати великими пальцями на себе, пританцьовуючи.

- Я і не сумнівалася! Дуже рада за тебе! Сподіваюся, перемога буде твоя, – щиро побажала я йому. - Які плани далі?

- Все залежить від результатів, - підморгнув він. – Але плани, звісно, ​​грандіозні!

Ми розійшлися в різних напрямках, привітавши одне одного. І я стрімголов помчала в кабінет майбутнього чоловіка, згоряючи від нетерпіння якнайшвидше побачити його здивоване щасливе обличчя.