16. У давніх гріхів довгі тіні

У горлі пересохло від хвилювання. Аліса тихенько схлипувала, а я приголомшено продовжила її історію далі вже сама.

- Ви втратили дитину… - відчайдушно прошепотіла я, опускаючи погляд.

- Так… Через сильний стрес стався викидень.

- Мені дуже шкода ... - насилу вимовила я, намагаючись не розплакатися. Ком у горлі зрадницьки підкочував, але я щосили намагалася загнати біль, що сколихнувся, назад - глибше, у вир підсвідомості, покласти на його якнайдалі на найнедоступнішу поличку шафи, де зберігаються моторошні спогади, закрити на ключик і загубити його ...

- Більше ми з ним не бачилися. Він навіть не прийшов до мене у лікарню, не відповідав на дзвінки. Мабуть, мати йому сказала, що це так доля мене карає за брехню та зраду… Але я оговталася. Зустріла Ваню, ми побралися. Ось тільки завагітніти не виходить. А ми так хочемо...

Я мовчки сиділа, відкинувшись у кріслі, і кусала губи. Аліса заспокоїлася, перестала плакати і чекала від мене на вердикт. Три нерозкриті карти майбутнього лежали на столі сорочкою вгору. Я видихнула і перевернула їх швидко, як зривають пластир. Двійка мечів, Сонце, Башта…

Я опустила очі, тягнувши з відповіддю. Як сказати їй, що це був не останній викидень у її житті?

- Що ви побачили! Все погано? Так? - здригнулася вона і благаюче дивилася на мене.

- Це лише прогноз, Алісо, але не вердикт.

- О боже... У нас ніколи не буде дітей?

- Почнемо з того, що у вашій волі усиновити дитину і вона у вас буде. Потрібно лише прийняти рішення. До того ж, наше життя надто непередбачуване, щоб вживати слово «ніколи».

– Як я можу вплинути на ситуацію? Що мені робити? Я всіх лікарів оббігала, в яких тільки храмах ми не молилися... Все без толку... Невже тільки чорна магія?

Її питання відгукнулися печінням під лопаткою. Я вже їх чула. Тільки у своїй голові… І чую й досі час від часу. Якби я знала відповідь. Як же я їй заздрю ​​– вона ще має надію. Є магія, до якої вона не вдавалася, щоб допомогти собі... А ось я не маю надії. Я випробувала і це.

- Алісо, вам потрібні не ворожки, і не лікарі. Вам потрібен хороший психотерапевт.

– Психотерапевт? - несміливо повторила вона, буравлячи мене очима.

- Так. Я не можу вам допомогти. Вибачте…

Я встала і підійшла до вікна, насилу пригнічуючи бажання розридатися тут і зараз. Я так сподівалася, що вона просто без питань збереться і піде, але вона не йшла.

- Вибачте, що лізу не в свою справу, але я бачу, що вам ця тема близька.

- Алісо, мені треба йти. Мені шкода, що не виправдала ваших очікувань. Я не братиму з вас плату. Вибачте, але мені потрібно терміново йти! – я майже зірвалася на крик, аби вона скоріше забралася з мого кабінету. Мені хотілося терміново залишитися наодинці. Відчуття паніки наростало, і я зрозуміла, що мені треба бігти негайно. Бігти звідси! Я схопила пальто і, вже не чуючи Алісу, просто підійшла до дверей і відчинила їх. Дівчина з очима побитого собаки, схопивши в оберемок свої речі, швидко пішла, давлячись сльозами, із застиглою образою та нерозумінням на обличчі.

Я зачинила за нею двері, притулилася спиною до стіни і повільно сповзла по ній униз. Сльози самі покотилися з очей. Тиха істерика захлиснула мене. У судорожних беззвучних риданнях я ледве дихала. Обличчя горіло, руки тремтіли.

Ні, це вище моїх сил. Як хірург не може зробити сам собі операцію на хірургічному столі, так і психолог не може вилікувати пацієнта зі схожою йому проблемою. У кожного в душі є своя чорна діра – дрібна червоточина. Ми намагаємося заткнути її будь-якими можливими способами – хто алкоголем чи наркотиками, хто розвагами, хтось йде з головою в якусь діяльність, – аби ця червоточина не затягнула залишки світлого та сенсу жити далі.