7.1

Я прокинулася в якійсь незнайомій кімнаті. На мені була моя піжама, волосся трохи розтріпалося, а на зап'ясті світився браслет. Він виглядав трохи інакше, ніж той, що подарувала мені неадекватна клієнтка. Мабуть, застібки на ньому не було, він щільно прилягав до шкіри, але не заважав особливо, тому я швидко втратила до нього інтерес, навіть не намагаючись зняти з руки. Все навколо набагато сильніше привертало мою увагу.

Піднявшись на широкому скрипучому ліжку з дерев'яною різьбленою спинкою, я намагалася розпізнати обстановку, меблі, стелі - хоч що-небудь. У кімнаті було темно. Смужка світла пробивалася з вікна між щільними шторами, а на столі горіла свічка. Все було іншим, але чомусь зовсім не було відчуття, що я в незнайомому місці. Хоча я точно була тут уперше.

Я сіла на краєчку ліжка, ступивши босими ногами на дерев'яну прохолодну підлогу. Очі трохи звикли до напівтемряви, і я роздивилася інтер'єр. Біля стін стояли шафи зі скляними вітринами та з безліччю скляних полиць. На полицях було стільки всього, що очі розбігалися: якісь мензурки з різнокольоровими рідинами та порошками, більші й менші; глиняні горщики із наклеєними записками. Я підійшла до них, щоб побачити краще. Багато склянок були покриті товстим шаром пилу, інші - блищали, наче ними користувалися зовсім недавно. Відкривати пробки я не наважилася. Потримавши одну з мензурок із перламутрово-рожевою жижею всередині, поставила її на місце. Чомусь не захотілося проводити експерименти з незнайомими рідинами, як це робила Аліса в Країні Див.

Захотілося розкрити штори. У вічі кинувся товстий шовковий шнурок. Я, здається, бачила десь таке. Інтуїтивно смикнула за нього, і штори слухняно роз'їхалися убік, впустивши яскраве денне світло в кімнату. Вузьке вікно, зроблене піваркою, відкривало вид на місто. Яскраві дахи різнокольорових будинків змусили очі бігати, а рот сам відкрився від подиву. Яка краса! Як у казці! Рука сама відчинила віконце, і безліч звуків одразу ж з брязкотом розбили тишу. Будинки химерних форм з хитромудрими сходами, що вели з першого поверху на другий зовні будівлі, напівкруглі балкончики, обвиті якоюсь рослинністю, великий галасливий старовинний фонтан і безліч клумб рясніли своїми архітектурними та кольоровими різноманітностями. Простора площа, що тяглася між будинками, була усіяна людьми. Вони галасували, шуміли, рухалися, як гігантський мурашник. Я зрозуміла, що перебуваю у високій будівлі, зробленій вежею, яка вгору звужувалась, бо внизу я бачила дах з усіх боків. Мабуть, я була на вершині, під куполом. Мою версію підтвердила і висока куполоподібна стеля кімнати.

Мені захотілося вийти та дізнатися, що там ще. Я помітила двері. Повернула ручку і вийшла на відкритий майданчик зі сходами. Свіжий вітер обдав обличчя приємним потоком повітря, волосся злетіло. Сходи вели вниз. Обережно ступаючи по вузьких металевих сходинках, тримаючись за перила, обплетені темно-рожевим листям, схожим на виноградне, я спустилася на поверх нижче, порівнявшись з дахом, який бачила зверху. Тут теж був майданчик, але трохи просторіший, ніж угорі. Я смикнула ручку дверей і опинилася всередині ще однієї просторої кімнати.

Вона теж була вся заставлена ​​шафами з усякою всячиною, на стінах висіли зв'язки сушених трав і суцвіть, якісь амулети. Прямо як у кабінеті у Влада.

Величезний дубовий стіл стояв посередині, а на ньому чого тільки не було... Якісь пошарпані зошити, коробочки, компаси. Мою увагу привернула величезна кришталева кулю. Я з цікавістю зазирнула в нього і побачила своє спотворене відображення у перевернутому вигляді.

Щільні штори були розкриті. На підвіконні біля вікна, під ним, поруч на гачках у в'язаних кашпо висіли і стояли горщики з рослинами. Я не змогла визначити жодне з них – такі вони були дивні. Земля в деяких була зовсім пересохла і навіть потріскалася. Я помітила велику лійку в кутку і вирішила полити «бідолах». Піднесла носик глиняної лійки з цікавою різьбленою ручкою, зробленою у формі дракона, до одного з горщиків, як раптом у вухах почувся неприємний дзвін, наче різко впав тиск. Я на мить завмерла, скривилася, покрутила головою. Звук став глухішим. Напевно, і справді тиск. Знову піднесла лійку до квітки, але раптом мене гукнув стривожений голос.

- Яро, стій!

Я злякано обернулася і схопилася за лійку двома руками, наче мене зловили на гарячому.