3.1

Я швидко витягла першу карту, що трапилася під руку, і перевернула її. Малюнок на ній здався мені знайомим. Я впізнала колоду. Це Таро Звіра, створене містиком Алістером Роулі, здається ... Я читала про неї, але так і не наважилася купити для роботи. Її відносять до темних колод з потужною енергетикою, яка підходить далеко не всім. Я скептично ставлюся до подібних характеристик. Зрештою, карти – це лише інструмент. Але все-таки демонічні зображення з великою кількістю алюзій до міфології не припали мені до душі. Проте стиль колоди виділяється із тисяч інших, і я запам'ятала її дуже добре. Досить добре, щоб впізнати про карту.

- Колесо Фортуни, - озвучила я без особливого ентузіазму.

- От бачиш, моя люба! Від долі не втечеш! Тепер я впевнена, що це ти!

- Дякую вам велике за візит… - почала я, розтягнувши рота в широкій штучній посмішці, намагаючись завершити цей несподіваний сеанс ворожіння, але жінка мене знову перебила.

- Ти мусиш мені допомогти, Яро! А я натомість допоможу тобі!

- Мені не потрібна допомога - обережно встряла я, але тут же згадала головне правило спілкування з шизофреніками - не суперечити! - Вам гроші дати, може?

Жінка зібрала карти і злегка тремтячою рукою стукнула по столу, змусивши мене здригнутися.

- Я чекатиму тебе, Яро, уві сні! Приходь у мій світ! І допоможи мені – стань моєю наступницею. Це твоя доля, пам'ятай!

- Звичайно! Звичайно! Обов'язково! -  з широкою посмішкою запевняла її я і кивала головою, тоді як акуратно витягнувши з ящика телефон, пальці вже набирали під столом повідомлення Владу: «Допоможи! У мене неадекватний клієнт!»

- Ну що ж, мені час! Дякую тобі, дитинко! Я знала, що ти не відмовиш старій хворій жінці. Скоро ми побачимось. А це тобі від мене! Прощальний подарунок. Одягни його, коли лягатимеш спати. І пам'ятай! Це твоя доля.

Жінка дістала з сумки якийсь браслет і простягла його мені. На вигляд він був дитячою дрібничкою, потемнілий такий, металевий, з якимись кристалами. Я неохоче простягла руку для подарунка, не сміючи відмовлятися. У погляді жінки читалося, що вона відмови і не прийме. Злегка тремтячою рукою вона сунула річ мені в долоню і міцно стиснула мої пальці, охопивши мій кулак іншою рукою. Мене немов струмом вдарило – настільки небажаним був цей дотик.

- Ну що ви... Не варто подарунків.

- Це моя плата тобі за витрачений час, дитинко! - посміхнулася вона і, наче почувши недобре, що до мене вже поспішає підмога, швидко зазбиралася, склала карти в скриньку, засунула їх в оксамитовий мішок, а той - у сумку. Потім швидко встала і попрямувала до виходу.

- Від долі не втечеш, пам'ятай! - Озирнувшись вже біля виходу, сказала вона, і з цими словами зникла, голосно грюкнувши дверима.

Я зіщулилася, повільно приходячи до тями, і зрозуміла, що досі міцно стискаю в руці браслет. Розтиснула долоню і розглянула річ. Адже це не дрібничка, як мені здалося спершу. Потемнілий метал надто вже був схожий на срібло. Браслет вочевидь був старовинним. Якщо його почистити і привести до ладу – то цілком навіть носибельно… Якби не ці кристали. Аж надто здешевлюють вони вигляд срібла. От були б вони справжнім камінням! Тоді інша справа... Так... Таке зі мною вперше... П'ятниця явно не задалася.

- Що трапилося! - До кабінету увірвався Влад у темному балахоні з масивним ланцюгом на шиї і з рунічним символом (це його робоче вбрання), а разом з ним вбігла і стурбована Юля.

- Вона пішла? - з надією запитала я.

- Так, пішла! Як вітром здуло! – підтвердила Юля. Вони вдвох дивилися на мене.

– Фуух! Ну і ну! Якась навіжена! Намагалася мені погадати, уявляєте! Не знала вже, як її видворити.

- То все гаразд? – перепитав Влад.

Високий худорлявий брюнет з витягнутим обличчям, гладко поголений, з гострими вилицями і великими виразними очима ясно-блакитного кольору вп'явся в мене поглядом. Як же я люблю цей небесно-бірюзовий відтінок… Здається мені, якби не було цього пронизливого вивчаючого погляду, у нього було б набагато менше клієнтів.

Я побачила його схвильовані очі і одразу розтанула.

- Тепер - так, - видихнула з полегшенням я і кинула браслет у сумку. - Юля, якщо вона знову заявиться, викликай поліцію! Там уже розберуться, куди її...

Влад повернувся до клієнтки, а Юлька ще кілька хвилин щебетала про дивну відвідувачку.

- Адже я відразу зрозуміла, що вона неадекватна! Платити не хотіла! А ви зі своєю добротою...

- Що я мала робити? Раптом у людини біда? - заперечила їй я. - У неї ж на обличчі не написано, що вона божевільна.

– Як не написано? А макіяж цей моторошний?! - на повному серйозі заявила Юлька. Я мимоволі посміхнулася і зрозуміла, що немає сенсу далі продовжувати цю розмову. Головне, щоб ця міська божевільна більше до нас не навідувалася.

- Я закінчив з твоєю клієнткою, вона чекає в холі і навряд чи затримуватиметься вдруге, - сказав Влад з легким докором, натякаючи на моє чергове запізнення. Юлька схвально підтакнула улюбленому босові. До мене вона теж ставилася з повагою, але Влада - обожнювала.