Розділ 45. Син коваля, маг Аврелії

Церемонія випуску третього курсу відбулася теплого весняного дня, коли парк Академії Аврелія, той самий парк, де два роки тому дике полум'я Яроша водночас спалило й оживило трояндовий кущ, стояв у повному, буйному цвітінні, а повітря було наповнене ароматом квітів і легким передчуттям свята, що витало над усією Академією.

Ярош, вбраний у офіційну мантію випускника — темно-синю, з вишитим сріблом гербом Академії, — стояв серед інших студентів третього курсу, чекаючи своєї черги для отримання посвідчення про завершення навчання, і думав про весь шлях, пройдений від того дня, коли маг Мальва вперше з'явився на порозі батьківської кузні, про кожен крок цього шляху, про кожне випробування, яке колись здавалося непереборним, а тепер лишалося позаду, частиною історії, яка зробила його тим, ким він став.

— Яроше Ковальчук, — оголосила ректорка Дорн з підвищення, і в її голосі забриніла гордість, яку вона більше не намагалась приховувати за звичною стриманістю, гордість, яка передавалася й натовпу глядачів, що зібрався на церемонію, — сину коваля Богдана Ковальчука й Мар'яни Свенссен, першому за двадцять два роки офіційно визнаному носію Різнобарв'я, майбутньому магу нового Крила Духу й Часу.

Ярош ступив на поміст, приймаючи посвідчення з рук ректорки, і, на подив усіх присутніх, окрім найближчих друзів, побачив у першому ряду глядачів свого батька — незвично незграбного в позиченому святковому одязі, але з обличчям, освітленим гордістю, якої Ярош ніколи раніше в ньому не бачив, гордістю, яка проступала крізь звичну стриманість старого коваля так виразно, що навіть незнайомі люди навколо нього помічали цей особливий блиск в очах.

— Твоя мати пишалася б тобою, — прошепотів батько пізніше, коли вони обнялися після завершення офіційної церемонії, оточені друзями, що зібралися привітати Яроша: Милою, тепер офіційно визнаною магинею Повітря й найближчою людиною в його житті, чиї стосунки за останній рік переросли далеко за межі простої дружби, ставши тим, що обидва тепер відкрито визнавали найважливішим у своєму житті; Тонею, яка вже отримала запрошення повернутися до Ремісничого поясу практикуючою магинею Землі, сяючи від щастя майбутніх планів; Леонтієм, тепер щирим другом, готовим приєднатися до новоствореної служби безпеки Академії, чия трансформація від найзапеклішого суперника до найвідданішого союзника й досі здавалася декому з давніх студентів майже неймовірною; магістром Тихим, чиї незрячі очі, здавалося, бачили радість цього дня яскравіше за будь-кого зрячого; і ректоркою Дорн, яка, попри всю офіційну стриманість, дозволила собі щиру, теплу усмішку, спостерігаючи за молодим магом, якого допомогла виховати.

Навіть Оленка приїхала на церемонію, домовившись зі старим Дроздом про кілька вільних днів, і тепер стояла поруч із Богданом Ковальчуком, витираючи сльози радості й вигукуючи щось про те, що завжди знала, що з Яроша вийде щось видатне, ще відколи він у дитинстві намагався підняти батьків молот, який був удвічі важчий за нього самого.

— Що тепер? — запитала Мила, коли святкування трохи вгамувалось і вони змогли перевести подих серед квітучого парку, знайшовши тиху лавку осторонь основного натовпу гостей. — Ашворт усе ще на волі. Орден Попелу не знищений остаточно. Попереду ще багато роботи.

— Тепер, — відповів Ярош, дивлячись на всіх, хто зібрався навколо нього — родину, здобуту не лише кров'ю, а й спільними випробуваннями, родину, що об'єднала в собі і простих людей Нижнього кварталу, і аристократів Верхнього Міста, і викладачів Академії, кожен з яких зробив свій внесок у те, ким він став, — тепер я готовий продовжувати шлях. Не тому, що мушу, а тому, що обрав його сам, як обрала колись моя мати, перш ніж страх змусив її сховатись. Тільки цього разу, — він подивився на кожного з друзів по черзі, зустрічаючи кожен погляд з тією самою теплою впевненістю, — я не самотній.

Магістр Тихий, підійшовши ближче, поклав руку йому на плече з теплотою, яку рідко дозволяв собі показувати, рука його, попри вік, лишалась твердою й впевненою.

— Три роки тому, юначе, — сказав він, — до мене прийшов переляканий хлопчик, який боявся власного дару більше за будь-якого зовнішнього ворога. Сьогодні переді мною стоїть маг, готовий не лише прийняти цей дар, а й використати його заради тих, кого любить. Це, синку Мар'яни, найбільша перемога, якої могла бажати твоя мати, — значно важливіша за будь-яке визнання ради чи будь-яку здобуту силу.

Ярош кивнув, відчуваючи, як тепло медальйона матері на грудях — того самого медальйона з п'ятьма променями, що сходяться в одній точці, — здається, вперше за три роки не тремтить тривогою невирішеної таємниці, а сяє спокійним, теплим світлом визнання, наче й сама Мар'яна Свенссен, хай де б не перебувала тепер її душа, раділа разом із рештою присутніх цьому дню.

Далеко на сході, за межами Кресвальда, десь у невідомих землях, Северин Ашворт, безсумнівно, вже плів нові плани, а Орден Попелу, попри арешти й розслідування, напевно, продовжував існувати в тіні, чекаючи слушної миті, коли можна буде знову спробувати завершити перерване двадцять два роки тому дослідження. Небезпека не зникла остаточно — Ярош розумів це так само ясно, як розумів природу власного дару, і знав, що попереду на нього чекають нові випробування, можливо, значно важчі за ті, що він уже пережив.

Але цього теплого весняного дня, оточений батьком і друзями, коханою і наставниками, у парку Академії, яка колись боялася його, а тепер пишалася ним, Ярош Ковальчук, син коваля з Нижнього кварталу, уперше за багато років дозволив собі просто радіти — не боячись майбутнього, а вітаючи його з тією самою рішучістю, з якою колись, три роки тому, зважився переступити межу між Нижнім кварталом і Верхнім Містом, не знаючи, куди приведе його цей шлях, але знаючи твердо: він готовий пройти його до кінця, хай там що чекає попереду.