Розділ 39. Ніч п'яти стихій

Удар настав швидше, ніж будь-хто очікував, — і не з того боку, звідки його чекали, у ту саму мить, коли всі союзники, здавалося, нарешті почали вибудовувати надійну оборону проти загрози Ашворта.

Пізно ввечері, коли Ярош повертався з чергового тренування з Леонтієм, стомлений, але задоволений прогресом останніх тижнів, у дворі Академії його перестрів засапаний посильний, обличчя якого Ярош одразу впізнав: молодший брат Тоні, хлопчик років дванадцяти на ім'я Микитко, який іноді приносив звістки з Ремісничого поясу, коли Тоня забувала якісь речі вдома.

— Пане Ярош! — вигукнув хлопчик, ледь стримуючи сльози, обличчя його було блідим, а одяг — розхристаним, наче він біг усю дорогу без перепочинку. — Тоню забрали! Люди в темних плащах, увечері, просто з майстерні! Мама кричала, кликала на допомогу, але вони зникли раніше, ніж прибігла варта!

Ярош відчув, як кров холоне в жилах, серце завмерло на мить, перш ніж закалатати вдвічі швидше.

— Куди її повезли? — запитав він, хапаючи хлопчика за плечі, можливо, надто різко, судячи з того, як той злякано зіщулився.

— Не знаю, пане! Мама лише встигла крикнути мені бігти до Академії, попередити вас!

Ярош кинувся до кабінету ректорки Дорн, де, на щастя, застав і магістра Тихого, і Леонтія, який саме заходив до кабінету доповісти про завершене тренування, забігаючи в кімнату так стрімко, що двері з гуркотом вдарилися об стіну.

— Ашворт зробив хід, — сказала Дорн похмуро, вислухавши новини, обличчя її миттю набуло тієї зосередженої рішучості, яку Ярош бачив у неї лише в найкритичніші моменти. — Він знає, що ми готуємось до конфронтації, і, судячи з усього, вирішив завдати удару першим, використавши заручницю, щоб виманити тебе на свою територію.

— Треба йти за нею негайно, — рішуче сказав Ярош, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

— Це саме те, чого хоче Ашворт, — застеріг магістр Тихий. — Пастка, влаштована навмисно, щоб змусити тебе діяти необачно, не даючи часу на планування чи обережність.

— Мені байдуже, чи це пастка, — твердо відповів Ярош, відчуваючи, як гнів витісняє звичну обережність. — Тоня — моя подруга. Вона в небезпеці через мене. Я не залишу її саму, хай там що задумав Ашворт.

Леонтій, який мовчки слухав розмову, раптом виступив уперед, обличчя його набуло тієї ж рішучості, яку Ярош бачив у ньому під час їхньої першої спільної дуелі.

— Тоді ми йдемо всі разом, — сказав він рішуче. — Не поодинці, як хоче Ашворт, а єдиною силою, готовою протистояти будь-якій пастці, яку він приготував.

Дорн і Тихий обмінялися довгим поглядом, у якому Ярош прочитав мовчазну згоду, ретельно зважену проти всіх ризиків, згоду, здобуту роками спільної роботи й довіри між ними двома.

— Гаразд, — сказала нарешті Дорн. — Але діємо організовано, а не поспіхом. Магістре Тихий, зберіть кількох найдовіреніших випускників Академії, готових до бою, — тих, кому ми можемо повністю довіряти в такій небезпечній справі. Леонтію, повідом свого діда — нам знадобиться підтримка ради, якщо ситуація вийде з-під контролю. Яроше…

Вона на мить замовкла, дивлячись на нього з виразом, у якому змішалися тривога наставниці й щось глибше, майже материнське, погляд, у якому Ярош прочитав усю вагу відповідальності, яку вона відчувала за його долю.

— Яроше, настав час використати весь дар, який ти розвинув за ці три роки. Не приховуючи, не стримуючи. Ашворт хоче побачити твою справжню силу — що ж, покажи йому її, але на своїх умовах, а не на його.

* * *

Мила, дізнавшись про викрадення Тоні, наполягла приєднатися до групи порятунку, попри всі заперечення щодо небезпеки, з'явившись у кабінеті ректорки за кілька хвилин після того, як звістка про це дійшла до неї через одного зі студентів.

— Тоня — моя подруга так само, як твоя, — твердо сказала вона Ярошеві, коли він спробував відмовити її, очі її блищали рішучістю, яка не залишала місця для заперечень. — Я не залишуся осторонь, поки ви ризикуєте життям заради когось, кого я теж люблю.

Група — Ярош, Мила, Леонтій, магістр Тихий і троє випускників Академії, озброєних досвідом і плетивами, недоступними студентам, серед яких були двоє чоловіків років тридцяти, спеціалісти з бойової магії, та молода жінка з даром зцілення, — вирушила крізь нічне місто до кварталу Гончарів, туди, де два роки тому Ярош уперше зустрів Ашворта віч-на-віч, крокуючи швидко, мовчки, кожен зосереджений на власних думках про майбутню сутичку.

Але цього разу двері колишньої гончарної майстерні виявилися ширше прочиненими, наче хтось навмисно запрошував їх увійти, — і всередині, замість тісної лабораторії-бібліотеки, яку Ярош пам'ятав, тепер відкривався несподівано просторий підземний зал, освітлений мерехтливим світлом рун, розкреслених по всій підлозі й стінах — рун, які, Ярош відчув це одразу, резонували з усіма п'ятьма стихіями одночасно, наповнюючи повітря дивним, майже відчутним напруженням, наче саме тканина реальності тут була натягнута до краю.

Посеред залу, прив'язана до кам'яного стовпа, стояла Тоня, налякана, але явно неушкоджена фізично, очі її розширилися від полегшення, щойно вона побачила друзів, а навпроти неї, оточений кількома фігурами в темних плащах — Ярош нарахував щонайменше шістьох, — стояв магістр Ашворт з виразом людини, що нарешті наблизилась до довгоочікуваної мети, обличчя його світилося тим самим холодним, розважливим тріумфом, який Ярош бачив під час їхньої першої зустрічі.