Розділ 36. Союз із Леонтієм

Несподівана зустріч сталася за кілька тижнів по тому, коли Ярош, повертаючись пізно ввечері з приватного заняття, натрапив у порожньому коридорі на Леонтія фон Ашера, який, судячи з усього, чекав саме на нього, стоячи біля вікна з тим самим виразом стриманого напруження, що Ярош помітив у ньому вже кілька разів останнім часом, пальці його нервово барабанили по підвіконню.

— Маю розмову, Ковальчук, — сказав Леонтій без звичної зверхності в голосі, і Ярош, придивившись уважніше, помітив у ньому те, чого не бачив раніше, — щось схоже на тривогу, ретельно приховану під маскою аристократичної незворушності, тривогу, яка, здавалося, коштувала йому неабиякого зусилля стримувати.

— Слухаю, — обережно відповів Ярош, готовий до нової пастки, хоча щось у поставі Леонтія цього разу здавалося іншим, менш агресивним, більш вразливим.

— Мій дід отримав повідомлення, — почав Леонтій, стишивши голос, оглядаючись, чи немає поблизу зайвих вух. — від одного зі своїх інформаторів у Нижньому кварталі. Про якийсь таємний орден, що вербує зневірених людей обіцянками забороненої могутності. Спершу я не надав цьому значення — мало хто з таких чуток виявляється правдою, дід отримує десятки подібних доносів щомісяця, більшість з яких виявляються пустопорожніми плітками. Але потім я почав пригадувати наші зустрічі за останні два роки, Ковальчук, і твою підозрілу «слабку» спорідненість, і раптом усе почало складатися в картину, значно тривожнішу за просту студентську суперечку.

Ярош завмер, не наважуючись ні підтвердити, ні заперечити здогади суперника, серце калатало в очікуванні того, куди приведе ця несподівана відвертість.

— Я не прошу тебе зізнатися в чомусь, — продовжив Леонтій, і в його голосі забриніла щирість, якої Ярош ще ніколи не чув від нього. — Я прошу тебе вислухати. Якщо існує загроза, пов'язана з тим самим Крилом Духу й Часу, яке мій дід намагався поховати двадцять два роки тому, — я хочу знати правду, не для того, щоб зашкодити тобі, а тому що моя родина, попри всі наші розбіжності, дорожить безпекою королівства понад особисті амбіції. Якщо я помиляюся щодо тебе — вибач мені за роки підозр. Але якщо я маю рацію, — він подивився Ярошеві прямо в очі, погляд його був напрочуд серйозним, позбавленим будь-якої гри, — нам, можливо, доведеться забути про суперництво заради спільної мети.

Ярош довго мовчав, зважуючи ризик і можливу вигоду цього несподіваного одкровення, пригадуючи слова Леонтія в коридорі кілька тижнів тому про порядок і хаос, слова, які тепер здавалися провісниками саме цієї розмови. Зрештою, згадавши слова батька про необхідність довіряти власному чуттю, а не лише обережності, він вирішив ризикнути частковою правдою.

— Твої підозри не безпідставні, — обережно визнав він. — Але деталі, які я можу розповісти, стосуються не лише мене особисто, а й безпеки інших людей. Мені треба порадитися з ректоркою Дорн, перш ніж розповісти більше.

Леонтій кивнув, і в цьому кивку Ярош побачив щось нове — визнання рівного, а не зверхність аристократа до простолюдина, кивок людини, яка щойно почала переглядати давні упередження перед лицем чогось значно важливішого.

— Розумію, — сказав він. — Але поспішай, Ковальчук. Мій дід, попри вік, все ще має значний вплив у раді Дев'яти Домів, і, боюся, якщо цей Орден Попелу, чи як там його називають, справді набирає силу серед аристократії, — королівству знадобиться кожен союзник, готовий діяти, перш ніж стане надто пізно, а я, зізнаюся, готовий переглянути свою позицію щодо тебе, якщо це означатиме захист королівства від чогось значно гіршого за студентські підозри.

* * *

Ректорка Дорн, вислухавши про несподівану пропозицію Леонтія, довго мовчала, обмірковуючи ситуацію з обережністю людини, яка звикла не довіряти легко здобутим союзам, сидячи за своїм столом, пальці стиснуті в задумливий замок.

— Це може бути пасткою, — застерегла вона. — Або щирою пропозицією союзу. Гортензій фон Ашер, попри всю свою суворість, ніколи не був людиною, здатною терпіти загрозу королівству заради особистих амбіцій. Якщо його онук справді занепокоєний Орденом Попелу, а не лише твоєю особистою таємницею, — можливо, варто ризикнути частковою довірою, зваживши потенційну вигоду проти ризику розкриття.

— То мені можна розповісти йому правду? — уточнив Ярош.

— Часткову, — уточнила Дорн. — Розкажи про Орден Попелу, про Ашворта, про загрозу, яку вони становлять для королівства. Про твою особисту природу — утримайся поки що. Довіра будується поступово, юначе, а не одним відвертим одкровенням, надто коли йдеться про таємницю, здатну змінити все твоє життя, якщо потрапить у неправильні руки.

Наступного дня Ярош, дотримуючись поради Дорн, розповів Леонтію про Ашворта, про Орден Попелу, про батька Мили, втягнутого в мережу вербування, — обережно оминаючи власну таємницю, але достатньо детально, щоб переконати колишнього суперника в реальності загрози, розповідаючи в тому самому тихому куточку парку, де вони колись розмовляли про почорнілий камінь Проявлення.

Леонтій вислухав мовчки, обличчя його дедалі похмурніло з кожним новим фактом, а коли Ярош закінчив, він довго сидів у роздумах, перш ніж заговорити знову, дивлячись кудись у далечінь, наче зважуючи наслідки почутого для всього королівства, а не лише для себе особисто.

— Мій дід має знати про це негайно, — сказав він нарешті. — Якщо Орден Попелу вербує збіднілі аристократичні доми, готуючи мережу впливу всередині самої ради Дев'яти Домів, — це загроза значно серйозніша за будь-яку студентську суперечку між нами, Ковальчук. Дякую за довіру. І, — він простягнув руку, жест, якого Ярош ніколи не очікував від нього, рука його була твердою, впевненою, як у людини, що щойно ухвалила важливе рішення, — вважай мене своїм союзником у цій справі, попри всі наші минулі непорозуміння.