Розділ 34. Нова Академія

Ярош приніс список ректорці Дорн одразу після повернення до Академії, за тиждень до офіційного початку третього курсу, застаючи будівлю в тому самому напівсонному стані, у якому вона перебувала завжди перед початком навчального року, і побачив, як її обличчя, вже звикле до несподіванок останніх двох років, все ж не змогло приховати подиву.

— Гвендолін Айрторн і Кассіан Мерроу, — прочитала вона вголос, і в її голосі забриніла суміш давнього суму й обережної надії, суміш, яку Ярош уже навчився розпізнавати як ознаку того, що йдеться про щось особисто болюче для ректорки. — Двоє інших студентів нашого курсу, юначе. Я не згадувала про них раніше, бо, чесно кажучи, намагалася не думати про той день детальніше, ніж необхідно, і імена ці, попри те що належали живим людям, а не жертвам трагедії, все одно нагадують мені про найважчий період мого життя.

— Магістр Тихий казав, що четверо загинули, а двоє вижили — він і моя мати, — обережно зауважив Ярош, шукаючи неузгодженість, тримаючи в пам'яті кожну деталь попередніх розмов.

— Це правда лише частково, — зізналась Дорн, і в її тоні забриніла провина, схожа на ту, що він чув від неї раніше, провина людини, яка досі картає себе за недомовленості минулого. — Четверо студентів справді загинули миттєво в момент розриву плетива. Валеріан втратив зір. Твоя мати вижила, хоч і зі зміненим станом. Але Гвендолін і Кассіан — вони стояли поза безпосереднім колом плетива того дня, як спостерігачі, а не активні учасники ритуалу, стояли осторонь, готуючись, якщо знадобиться, зафіксувати результати експерименту для подальшого вивчення. Вони не постраждали фізично, але стали свідками катастрофи, яка назавжди змінила їхнє життя так само, як змінила життя всіх, хто там був, — бачити, як твої найближчі друзі гинуть чи скалічуються за кілька секунд, залишає рани, не менш глибокі за фізичні.

— Де вони тепер? — запитав Ярош.

— Не знаю напевно, — визнала Дорн, підходячи до вікна кабінету й дивлячись на порожній ще парк, де за кілька днів мали з'явитися перші студенти нового навчального року. — Після Інциденту вони обидва залишили Академію, не побажавши продовжувати навчання серед стін, що бачили загибель товаришів, стін, кожен камінь яких, певно, нагадував їм про той жахливий день. Гвендолін, наскільки я чула, оселилась десь у гірських землях на північ від королівства, ставши відлюдницею, порвавши всі зв'язки з колишнім життям. Кассіан… про Кассіана я, зізнаюся, не чула нічого вже понад п'ятнадцять років, наче він розчинився в повітрі так само безслідно, як і сам Ашворт.

— Мама вважала важливим, щоб я знав про них, — сказав Ярош. — Можливо, вона сподівалась, що я знайду їх, якщо доведеться шукати допомоги за межами Академії, людей, чия спільна пам'ять про той день могла б стати опорою в найтяжчі часи.

Дорн задумалась, дивлячись на список довгим, зваженим поглядом, обмірковуючи кожне слово, перш ніж відповісти.

— Можливо, юначе, — сказала вона нарешті. — Або, можливо, вона просто хотіла, щоб ти знав імена всіх, хто розділив із нею той доленосний день, — не лише тих, хто зостався в Академії, а й тих, хто пішов геть, несучи власний тягар пам'яті деінде. У будь-якому разі, — вона склала список і повернула його Ярошеві, — раджу зберегти ці імена як останній засіб, а не перший крок. Розшукати відлюдницю в гірських землях чи людину, зниклу з усіх записів понад п'ятнадцять років, — завдання не з легких, і, боюся, ми не маємо для цього ані часу, ані ресурсів просто зараз, коли Ашворт активний і небезпека потребує нашої негайної уваги.

* * *

Третій курс Академії Аврелія розпочався з церемонії, іншої за тоном, ніж попередні два роки, — цього разу ректорка Дорн звернулася до третьокурсників не просто з традиційним вітанням, а з попередженням, яке Ярош, знаючи контекст, зрозумів значно глибше за решту студентів, стоячи серед натовпу однолітків, які й гадки не мали про справжню вагу її слів.

— Останній рік вашого навчання, — сказала вона перед зібраними студентами третього курсу, голос її лунав під високим склепінням зали з тією самою впевненістю, яку Ярош пам'ятав з першого дня на площі Семи Вітрів, — традиційно присвячений не лише поглибленню знань, а й підготовці до Випробування Покликання — обряду, під час якого кожен з вас визначить остаточний напрямок своєї магічної кар'єри після завершення Академії. Цього року, попри спокійну зовнішність, ми входимо в період, коли давні таємниці минулого можуть виявитися ближчими до сьогодення, ніж будь-хто з вас здогадується. Прошу всіх — і особливо тих, хто, можливо, відчуває на собі тягар підозр чи невизначеності, — виявляти обачність і довіру до тих, хто прагне вам допомогти.

Слова прозвучали загадково для більшості студентів, які обмінювалися здивованими поглядами, не розуміючи прихованого сенсу, але Ярош, перехопивши короткий погляд ректорки, спрямований саме на нього, зрозумів: це попередження призначалося насамперед йому, тонкий, майже непомітний сигнал підтримки серед офіційної промови.

Леонтій фон Ашер, що сидів кількома рядами далі, вбраний у офіційний камзол третьокурсника, теж, здається, вловив у словах ректорки якийсь подвійний сенс, судячи з того, як уважно він подивився спершу на Дорн, а потім — коротко, оцінююче — на Яроша, погляд, у якому змішалися стара підозра й щось нове, схоже на настороженість перед невідомою загрозою, про яку він сам ще не знав достатньо.

Третій курс, — подумав Ярош, відчуваючи знайоме тремтіння передчуття, яке стало вже майже звичним супутником кожного нового виклику, — не буде схожий на жоден з попередніх.