Розділ 33. Повернення переможеним

Літо цього року не принесло Ярошеві того спокою, який він відчував рік тому, повернувшись до Нижнього кварталу вперше, — натомість кожен день був просякнутий тим особливим, тягучим неспокоєм людини, яка знає, що затишшя тимчасове, і чекає на бурю, навіть насолоджуючись рідкісними моментами спокою.

Батько помітив зміну одразу — не лише в тому, як Ярош тепер тримався (впевненіше, зібраніше, з обережністю людини, що звикла зважувати кожне слово), а й у тому, як часто він поглядав на вулицю, наче очікуючи побачити там незнайомця в темному плащі, як напружувалися його плечі щоразу, коли повз кузню проходив хтось незнайомий, навіть найбезневинніший перехожий.

— Хтось переслідує тебе? — прямо запитав батько за вечерею, коли Ярош, вкотре почувши підозрілий звук за вікном — насправді то виявився лише сусідський кіт, що перекинув глечик, — різко обернувся, готовий до захисту, рука мимоволі потяглася до того місця під сорочкою, де завжди висів медальйон матері.

Ярош, зваживши все, вирішив розповісти батькові більше, ніж розповідав раніше, — не всі деталі, які могли б наразити на небезпеку саму Академію, але достатньо, щоб пояснити тривогу останніх місяців, розповівши про Ашворта, про Орден Попелу, про небезпеку, яка тепер тінню слідувала за ним, куди б він не пішов.

— Є людина, — сказав він обережно, — яка знала маму. Яка хоче навчити мене того, чого не наважується вчити Академія. Але я їй не довіряю.

Батько довго мовчав, обробляючи почуте із серйозністю, яку Ярош бачив у ньому рідко, руки його, звичні до важкої роботи, стиснулися на краю столу так міцно, що аж побіліли кісточки пальців.

— Твоя мати боялася саме цього, — сказав він нарешті. — Того, що минуле наздожене тебе так само, як наздогнало її. — Він підвівся, підійшов до старої скрині в кутку кузні — тієї самої, з якої рік тому дістав медальйон, — і, покопирсавшись у ній, витягнув невеликий, потертий гаманець зі шкіри, який Ярош раніше ніколи не бачив. — Я не давав тобі раніше, бо не думав, що це знадобиться так скоро.

Усередині гаманця лежала жменька срібних монет — небагато, але значно більше, ніж мала б скромна родина коваля, монети, старіші за ті, що зазвичай ходили в обігу Кресвальда, з дещо іншим карбуванням, — і невеликий, згорнутий у трубочку папір, запечатаний воском без жодного герба.

— Що це? — запитав Ярош, розгортаючи папір обережно, пальці його тремтіли від передчуття нового одкровення.

Усередині виявився короткий, написаний давно вицвілим чорнилом список імен — шість імен, серед яких Ярош одразу впізнав «Мар'яна Свенссен», «Валеріан Тихий», «Северина Дорн», «Северин Ашворт» (перекреслене жирною рискою), і ще два імені, яких Ярош ніколи раніше не чув: «Гвендолін Айрторн» і «Кассіан Мерроу».

— Хто такі Гвендолін Айрторн і Кассіан Мерроу? — спантеличено запитав Ярош, показуючи список батькові.

— Не знаю, — чесно відповів той. — Мар'яна ніколи не пояснювала мені цей список, лише сказала берегти його для тебе, разом з грошима, на випадок, якщо тобі колись доведеться шукати допомоги за межами Академії, десь, де офіційна влада вже не зможе тебе дістати.

Ярош задумався над іменами, відчуваючи знайоме тепло медальйона на грудях — той самий слабкий, ледь вловимий відгук, який супроводжував будь-яке наближення до правди про минуле матері, наче медальйон сам радів, впізнаючи знайомі імена.

Шестеро студентів того курсу, — подумав він. Мама, Дорн, Тихий, Ашворт — і ще двоє, про яких ніхто не згадував.

— Мені треба знайти цих людей, — вирішив він уголос. — Якщо вони теж пережили Інцидент, можливо, вони знають щось, чого не знають навіть Дорн і Тихий, щось, що допоможе нам протистояти Ашворту.

Батько подивився на нього довгим, стурбованим поглядом — поглядом людини, яка бачить, як дитина, яку вона намагалась вберегти від небезпеки, крок за кроком занурюється в неї глибше, попри всі зусилля, поглядом, у якому змішалися страх і неохоче, приховане прийняття неминучості.

— Будь обережний, синку, — сказав він нарешті. — Твоя мати вважала цей список важливим достатньо, щоб зберегти його ціною власного мовчання про минуле. Якщо вирішиш скористатися ним — переконайся спершу, що ті, кого шукаєш, — друзі, а не ще одна пастка, подібна до тієї, що влаштував Ашворт. Не кожен, чиє ім'я лежить у материному списку, обов'язково лишається на нашому боці.

* * *

Літо тим часом наближалося до кінця, і в останні тижні перед від'їздом до Академії Ярош, попри всі тривоги, знайшов кілька спокійних вечорів, аби провести їх з Оленкою так, як вони робили ще в дитинстві, — сидячи на паркані, спостерігаючи за призахідним сонцем, обмінюючись історіями, хоча тепер значна частина того, що відбувалося з ним, лишалася невисловленою, надто небезпечною для вух навіть найдавнішого друга.

— Ти якийсь дуже серйозний останнім часом, — зауважила Оленка одного вечора, штовхнувши його плечем, як робила це незліченну кількість разів раніше. — Академія робить з людей похмурих зануд, чи це тільки з тобою так?

— Мабуть, тільки зі мною, — зізнався Ярош з легкою усмішкою, яка, втім, не могла приховати справжньої тривоги, що ховалася за нею.

— Я турбуюся за тебе, — раптом сказала Оленка серйозніше, ніж зазвичай дозволяла собі. — Що б там не відбувалося в тому твоєму Верхньому Місті, пам'ятай: тут, у Нижньому кварталі, завжди знайдеться місце, куди можна повернутися, якщо стане надто важко.