Розділ 31. Пастка Леонтія

Поки Ярош боровся з тінню Ашворта, Леонтій фон Ашер, не знаючи про справжній масштаб небезпеки, продовжував власне розслідування з упертістю людини, переконаної у власній правоті, не підозрюючи, наскільки далеко насправді зайшла справа, за якою він так наполегливо ганявся останні місяці.

За тиждень після невдалого ритуалу виявлення Ярош помітив, що Леонтій почав триматися дивно доброзичливо — запрошував його приєднатися до спільних тренувань з фехтування на плетивах, ділився нотатками з лекцій, навіть якось запросив за спільний стіл на обіді, викликавши здивовані погляди інших аристократичних студентів, які досі звикли бачити свого товариша винятково серед свого кола, без жодного натяку на панібратство зі стипендіатами.

— Не довіряй цій раптовій приязні, — застерегла Мила, коли Ярош розповів їй про черговий доброзичливий жест з боку Леонтія, сидячи за їхнім звичним столом у бібліотеці. — Фон Ашери не змінюють ставлення без причини. Він щось задумав, і, знаючи його наполегливість, я б не здивувалась, якби це виявилося черговою, хитрішою спробою здобути доказ проти тебе.

Мила виявилась провидицею швидше, ніж хотілося б.

— Ярош, — сказав Леонтій одного вечора, підійшовши до нього в порожньому коридорі бібліотеки з виразом обличчя, у якому змішувалися доброзичливість і щось прохолодніше, розважливіше, погляд людини, яка ретельно готувала кожен наступний крок. — Я тут подумав: можливо, я був надто прискіпливим щодо тебе минулого семестру. Хочу загладити провину — запрошую приєднатися до тренувального гурту вищого рівня, який я збираю для підготовки до змагань між крилами наприкінці року. Це чудова нагода показати себе, навіть попри «слабку» спорідненість до Землі.

Пропозиція звучала щиро, і Ярош, попри застереження Мили, відчув спокусу повірити — зрештою, можливість здобути визнання серед аристократичних студентів здавалася привабливою після місяців насторожених поглядів і перешіптувань за спиною, привабливою настільки, що на мить він майже забув про власну обережність.

— Дякую за пропозицію, — обережно відповів він. — Дай подумати.

— Звісно, — кивнув Леонтій із приязною усмішкою. — Тренування відбудеться післязавтра ввечері, у Залі Випробувань. Приходь, якщо вирішиш — і, до речі, приводь із собою будь-кого з друзів, кого забажаєш. Дезмонда, наприклад, чи ту дівчину з Крила Землі, з якою ти завжди сидиш на лекціях, чи навіть панну Оскирко, якщо забажаєш.

Ярош, обмірковуючи запрошення того ж вечора з Милою й Тонею, зібравшись у їхньому звичному куточку бібліотеки, відчув, як щось у формулюванні насторожує його дедалі більше, повертаючись подумки до кожного слова, промовленого Леонтієм.

— Він хоче, щоб я привів свідків, — задумливо сказав він. — Навіщо?

— Або він справді хоче загладити провину прилюдно, — припустила Тоня, хоча в її голосі забриніла непевність, — або хоче влаштувати щось на кшталт публічного випробування, де твоя реакція на несподівану ситуацію могла б викрити те, що не вдалося виявити офіційним ритуалом, — стрес часто розхитує навіть найретельніший самоконтроль.

Здогад Тоні виявився напрочуд точним.

Наступного вечора, коли Ярош, зваживши всі ризики й вирішивши, що уникнення запрошення викличе більше підозр, ніж прийняття, з'явився в Залі Випробувань разом з Тонею (Мила, за спільною домовленістю, залишилась осторонь, готова прийти на допомогу, якщо їх довго не буде), він одразу відчув: щось було не так. Замість очікуваного гурту студентів на тренування зібралася лише жменька найближчих друзів Леонтія, четверо студентів, чиї обличчя Ярош бачив здебільшого на аристократичних зібраннях, і атмосфера в залі була напруженою, вичікувальною, зовсім не схожою на невимушену товариську зустріч.

— Радий, що прийшов, Ковальчук, — сказав Леонтій, виступаючи наперед з виразом, у якому вже не лишилося й тіні вчорашньої доброзичливості, обличчя його набуло тієї холодної рішучості, яку Ярош пам'ятав з їхньої першої зустрічі на площі Семи Вітрів. — Сьогодні ми проведемо особливе тренування — випробування на швидкість реакції під несподіваним стресом. Просте завдання: захистися від несподіваної атаки, використавши всю силу, яку маєш, без стримування. Хочу побачити справжній потенціал кожного учасника, а не завчену, обережну техніку.

Ярош відчув, як пастка зачиняється навколо нього, — Леонтій, вочевидь, здогадався, що Ярош навчився приховувати справжню силу під час офіційних випробувань, і тепер, за допомогою несподіваної, стресової ситуації, сподівався змусити його забути про обережність і показати справжню природу свого дару мимоволі, розраховуючи, що інстинкт самозбереження виявиться сильнішим за будь-який тренований самоконтроль.

— Розпочинаємо, — оголосив Леонтій, і, перш ніж Ярош встиг щось відповісти, один із друзів фон Ашера, студент Крила Вогню, кремезний хлопець з важким поглядом, різко атакував — не навчальним, стриманим плетивом, а справжнім, небезпечно потужним спалахом полум'я, спрямованим просто на нього, спалахом, що на мить освітив усю залу яскравим, майже сліпучим світлом.