Розділ 30. Магістр Тихий зізнається

Ректорка Дорн і магістр Тихий вислухали розповідь про нічну пригоду з обличчями, що дедалі похмурніли з кожним новим фактом, сидячи в кабінеті ректорки, куди трійця дісталася вже далеко за північ, змучена й розтривожена, а коли Мила дійшла до татуювання на зап'ясті портового вантажника, магістр Тихий важко опустився на найближче крісло, наче ця новина коштувала йому останніх сил, обличчя його зблідло навіть попри те, що він не міг бачити виразу власного обличчя.

— Він грає з нами, — тихо сказав старий магістр. — Влаштовує «порятунок» руками власних людей, щоб посіяти в тобі підсвідому вдячність, юначе. Класичний прийом маніпуляції, який я, на жаль, надто добре пам'ятаю ще з часів, коли сам був його студентом, — Ашворт завжди мав хист вибудовувати ситуації так, щоб опонент сам, ніби добровільно, схилявся до потрібного йому рішення.

— Це означає, — додала Дорн похмуро, потираючи скроні втомленим жестом, — що Кресвальдський порт, можливо, весь Нижній квартал і навіть частини Верхнього Міста можуть бути пронизані мережею Ордену Попелу значно глибше, ніж ми підозрювали. Нам потрібно діяти обережніше, ніж будь-коли, і, боюся, довіряти значно менше людям, яких раніше вважали цілком нейтральними чи навіть дружніми.

Того вечора, коли Мила й Тоня пішли до своїх кімнат відпочити після виснажливої ночі, обидві надто втомлені навіть для звичного обміну підбадьорливими репліками, магістр Тихий затримав Яроша, попросивши лишитися на розмову наодинці, жестом вказавши на крісло, з якого щойно підвелася Дорн, вирішивши дати їм спокій для приватної бесіди.

— Є дещо, що я мав розповісти тобі значно раніше, — почав старий магістр, коли двері за ректоркою зачинилися, і в його голосі забриніла нотка, якої Ярош ще не чув від нього, — щось схоже на давню, невигойну провину, готову нарешті вирватися на поверхню. — Дорн зізналась тобі у своїй ролі в Інциденті — у мовчанні, яке коштувало життів. Я також маю зізнання, і, боюся, моє тягне за собою значно важчий тягар.

Ярош сів навпроти, відчуваючи, як напруга в кімнаті згущується, наче повітря перед грозою, серце стискалося від передчуття чогось важкого, що от-от прозвучить.

— Того дня, коли розірвалося плетиво, — продовжив магістр Тихий, і його незрячі очі, здавалося, дивилися крізь Яроша кудись у далеке минуле, обличчя його набуло виразу, якого Ярош ще ніколи не бачив, виразу людини, що змушує себе згадати те, що роками намагалася забути, — я був не просто одним із шести студентів. Я був асистентом Ашворта, його правою рукою в підготовці експерименту, людиною, якій він довіряв найбільше з-поміж усіх нас. Саме я востаннє перевіряв розрахунки плетива за кілька годин до катастрофи. І саме я, помітивши невелику розбіжність у формулах — крихітну, здавалося б, незначну похибку в одному з рівнянь, — вирішив не зупиняти експеримент, побоюючись гніву Ашворта й затримки в наших дослідженнях, які, як мені тоді здавалося, були на порозі великого прориву, прориву, заради якого, як я тоді вважав, варто було ризикнути.

— Ви знали про небезпеку заздалегідь? — прошепотів Ярош, відчуваючи, як щось усередині нього холоне від цього одкровення, руки мимоволі стиснулися на бильцях крісла.

— Підозрював, — уточнив магістр Тихий, голос його тремтів від тягаря спогаду. — Не знав напевно, наскільки серйозною виявиться розбіжність. Але підозрював достатньо, щоб мати моральний обов'язок зупинити нас усіх і наполягти на повторній перевірці, витративши бодай годину додаткового часу на те, щоб переконатися в безпеці. Я цього не зробив. І коли плетиво розірвалося, забравши життя чотирьох моїх товаришів і позбавивши мене зору, — я знав, глибоко в душі, ще до того, як біль від втрати зору став фізично відчутним, що частина провини лежить на мені так само, як і на Ашворті, який наполягав на поспіху.

Ярош довго мовчав, намагаючись осмислити почуте — не з осудом, а з тим дивним, гірким розумінням, яке приходить, коли бачиш, наскільки складно переплетені провина й обставини навіть у людях, яких вважав взірцем мудрості, у людях, чия власна помилка молодості перетворилася на все життя мук сумління.

— Чому ви кажете мені це саме зараз? — запитав він нарешті, голос його прозвучав тихіше, ніж він планував.

— Тому що Ашворт грає на почутті провини так само майстерно, як і на почутті вдячності, — відповів магістр Тихий. — Він знає, що я несу цей тягар двадцять два роки, і, підозрюю, сподівається, що рано чи пізно ця провина змусить мене вагатися, коли настане вирішальний момент — вагатися так само, як я вагався того дня, коли варто було зупинити експеримент, а я цього не зробив. Я розповідаю тобі це не для того, щоб виправдатися, юначе, а для того, щоб ти знав: навіть люди, яким ти довіряєш найбільше, здатні на слабкість у вирішальний момент. Я не хочу, щоб моя слабкість колись коштувала тобі того самого, що коштувала твоїй матері й іншим двадцять два роки тому. Тому я обіцяю тобі відкрито: якщо колись настане момент, коли моя стара провина спробує змусити мене завагатися знову, — пам'ятай про цю розмову й не давай мені мовчати.

— Я довіряю вам, — тихо сказав Ярош, і, промовивши ці слова, зрозумів, наскільки щиро в них вірить, попри щойно почуте зізнання. — Можливо, навіть більше тепер, коли знаю, чого вам коштувала та мовчанка. Люди, які визнають власні помилки, заслуговують на довіру більше за тих, хто вдає, ніби ніколи не помилявся, а вдавана бездоганність завжди викликає в мене більше підозри, ніж чесно визнана слабкість.

Магістр Тихий на мить завмер, і на його старому обличчі промайнув вираз, який Ярош ще ніколи в ньому не бачив — щось схоже на полегшення, змішане зі щирою, глибокою вдячністю, вираз людини, яка носила тягар мовчання так довго, що майже забула, яким може бути полегшення від визнання.