Розділ 29. Погоня через порт

Вони не встигли далеко відійти від кварталу Гончарів, коли Тоня, що йшла останньою, раптом схопила Яроша за рукав, різко зупинившись.

— За нами йдуть, — прошепотіла вона, озираючись через плече. — Двоє. Тримаються в тіні, але я помітила їх ще біля виходу з провулка. Один з них весь час тримається за стіною, наче не хоче, щоб його побачили здалеку.

Ярош озирнувся, намагаючись не виказати паніки, і справді помітив дві невиразні постаті, що трималися на відстані, але явно рухалися тим самим маршрутом, яким прямували вони, крокуючи розмірено, без поспіху, з тією особливою терплячістю, яку Ярош уже почав асоціювати з людьми Ашворта.

— Люди Ашворта, — здогадалась Мила. — Він не збирався просто відпустити нас так легко. Мабуть, хотів переконатися, що ми справді підемо, а не залишимося поблизу шпигувати за майстернею.

— До порту, — вирішив Ярош, серце калатало швидше з кожним кроком. — Там людно навіть уночі, через нічні розвантаження кораблів. Загубимося в натовпі.

Вони прискорили крок, намагаючись не переходити на відвертий біг, який міг би видати паніку й спровокувати переслідувачів діяти рішучіше, — але коли вони звернули в бік Портової брами, один із переслідувачів раптом скоротив дистанцію, майже безшумно долаючи відстань між ними, і Ярош відчув, як повітря позаду них затремтіло — знайома йому вже ознака активованого плетива.

— Біжимо! — крикнув він, і цього разу приховувати паніку не було сенсу.

Вони кинулися бігти вузькими вуличками, що вели до порту, звертаючи то ліворуч, то праворуч, намагаючись заплутати переслідувачів у лабіринті нічних вулиць, а позаду чулися кроки переслідувачів, що вже не намагалися ховатися, лунаючи все ближче й ближче. Ярош відчував, як дар усередині нього рветься назовні, готовий обпалити переслідувачів вогнем чи здійняти землю під їхніми ногами, — але усвідомлення того, що будь-який прояв сили в такому людному місці, як порт, міг би розкрити його таємницю значно гірше за будь-яку погоню, змушувало його стримуватися з усіх сил, стискаючи кулаки так міцно, що нігті вп'ялися в долоні.

Порт зустрів їх звичним нічним гамором — вантажники розвантажували пізній корабель при світлі смолоскипів, моряки перегукувалися між собою грубуватими голосами, а десь удалині чулася п'яна пісня з портового шинку, суміш звуків і запахів, які на мить видалися Ярошеві дивно заспокійливими, наче маленький острівець буденності серед хаосу погоні. Ярош, Мила й Тоня пірнули в цей натовп, петляючи між тюками й бочками, сподіваючись загубити переслідувачів серед метушні.

— Сюди, — раптом почувся незнайомий голос, і чиясь рука схопила Яроша за плече, затягуючи в тінь між двома штабелями ящиків, рух настільки швидкий і несподіваний, що Ярош ледь встиг стримати вигук здивування.

Ярош обернувся, готовий захищатися, і побачив перед собою немолодого чоловіка в потертому морському одязі, з обличчям, посіченим вітром і сіллю, — типового портового вантажника чи, можливо, дрібного контрабандиста, яких у Кресвальдському порту завжди вистачало, чоловіка з міцними, натрудженими руками й проникливим поглядом, що, здавалося, бачив значно більше, ніж хотів показати.

— Тихо, — прошепотів чоловік, притискаючи палець до губ. — Бачив, як за вами гналися двоє в темних плащах. Не моя справа, хто ви й що накоїли, але людям у темних плащах, які женуться за молоддю вночі портом, я довіряю ще менше, ніж міській варті. Ховайтеся тут, поки не пройдуть.

Мила й Тоня, важко дихаючи після бігу, забилися в тісний простір між ящиками слідом за Ярошем, і чоловік, накривши їх старим просмоленим брезентом, який пах рибою й дьогтем, відступив, вдаючи, що продовжує звичну роботу з розвантаження, насвистуючи якусь мелодію так буденно, наче нічого незвичного не відбувалося.

Крізь щілину в ящиках Ярош побачив, як переслідувачі — саме ті двоє в темних плащах, яких він бачив у майстерні Ашворта, — пробігли повз, роздивляючись натовп із нетерплячою прискіпливістю, зазираючи за кожен штабель вантажу, перш ніж зникнути в іншому напрямку, вочевидь, вирішивши, що втікачі подалися глибше в лабіринт портових складів.

Вони перечекали ще чверть години, серця й досі калатали від пережитого напруження, перш ніж наважилися вилізти зі свого укриття, обережно подякувавши незнайомому вантажнику, який лише махнув рукою у відповідь, буркнувши щось на кшталт «біжіть уже, поки не повернулися», не бажаючи, здається, ані подяки, ані подальших розпитувань.

— Треба повертатися до Академії, — сказав Ярош, коли вони, стомлені й розтривожені, віддалилися від порту достатньо, щоб почуватися в безпеці, крокуючи швидко, але вже без паніки, що охопила їх під час погоні. — Дорн і Тихий мають дізнатися, що Ашворт готовий діяти силою, а не лише переконанням.

— Згодна, — кивнула Мила, — але, Яроше, — вона зупинилась, і в її голосі забриніла тривога нового ґатунку, — той чоловік у порту, вантажник, що допоміг нам… ти помітив його руки, коли він накривав нас брезентом?

Ярош задумався, пригадуючи побіжний образ.

— Ні, а що?

— На його зап'ясті, — тихо сказала Мила, — я побачила витатуйований символ. Коло попелу. Той самий, що на записці Ашворта.

Ярош відчув, як земля знову захиталася під ногами — цього разу від усвідомлення значно тривожнішого за просту погоню: якщо Орден Попелу мав своїх людей навіть серед звичайних портових вантажників, то мережа старого мага сягала значно глибше й ширше, ніж вони могли собі уявити, і ніде в Кресвальді, можливо, не було місця, справді вільного від його впливу.