Розділ 28. Обличчя з журналу

— Ти дійшов, — пролунав голос, глухий і хрипкий, знайомий Ярошеві з розповідей магістра Тихого, хоча він чув його наживо вперше, голос, що, здавалося, долинав звідусіль водночас, відлунюючи від стін занедбаної майстерні. — Не сподівався, зізнаюся, що ти наважишся так швидко. Але заходь — і твої супутниці теж, раз вони вже тут.

Двері відчинилися самі, без жодного дотику, петлі заскрипіли протяжно й моторошно, і Ярош, обмінявшись коротким поглядом з Милою й Тонею, переступив поріг, серце калатало так, наче намагалося вирватися з грудей.

Усередині колишня гончарна майстерня виявилася переобладнаною на щось середнє між лабораторією і бібліотекою — стелажі з дивними інструментами й приладдям, зробленим із матеріалів, яких Ярош ніколи раніше не бачив, поблискували в тьмяному світлі магічних ламп, стоячи поруч зі стелажами старих книг і сувоїв, деякі з яких, судячи з вигляду, налічували століття, а в центрі кімнати, за столом, заваленим паперами, картами й дивними схемами, накресленими незрозумілими символами, сидів чоловік, чиє обличчя Ярош одразу впізнав із того короткого погляду на дуельному майданчику, — старе, порізане зморшками, з очима, що дивилися гостро й уважно, попри вік, очима, у яких прочитувався пронизливий, майже хижий інтелект.

— Магістр Ашворт, — сказав Ярош, намагаючись, щоб голос прозвучав рівно, хоча серце калатало так, наче намагалося вирватися з грудей, а долоні спітніли попри нічну прохолоду.

— Радий, що впізнаєш мене, синку Мар'яни, — відповів старий, підводячись з-за столу з несподіваною для його віку жвавістю, рухи його були точними й вивіреними, як у людини, що зберегла фізичну форму попри роки, проведені в добровільному вигнанні. — Хоча підозрюю, що впізнавання це радше через розповіді Тихого й Дорн, ніж через якийсь портрет. Вони, певно, зобразили мене справжнім чудовиськом, чи не так? Легше боятися чудовиська, ніж визнати, що людина, яку вони самі вигнали, мала бодай частку рації.

— Ви написали, що хочете навчити мене того, чого не наважиться навчити рада, — сказав Ярош прямо, не бажаючи гаяти час на світські люб'язності. — Поясніть, що саме ви маєте на увазі.

Ашворт усміхнувся — усмішкою, у якій змішалися гордість дослідника й щось холодніше, розважливіше, усмішкою людини, яка звикла бачити в кожній розмові насамперед можливість переконати, а не просто поспілкуватися.

— Твоя мати, — почав він, обходячи стіл і наближаючись повільними, розміреними кроками, — мала потенціал, якого не бачила Академія за століття свого існування. Здатність не просто відчувати всі стихії одночасно, а плести їх у єдине ціле, керуючи не окремими проявами сили, а самою тканиною причини й наслідку. Рада, у своєму боягузтві, злякалась цього потенціалу після нещасного випадку, який стався через недосконалість наших тодішніх методів, — не через саму природу дару. Я провів двадцять два роки, вдосконалюючи ці методи, синку Мар'яни, тут, у цій майстерні, і в десятках інших схованок по всьому королівству й за його межами. Я можу навчити тебе того, чого твоя мати так і не встигла досягти: повного контролю над Духом і Часом, без ризику повторення Інциденту.

— Ціною чого? — тихо запитала Мила, що стояла поруч із Ярошем, пильно спостерігаючи за кожним рухом старого мага, рукою невимушено торкаючись пояса, де, як помітив Ярош, вона сховала невеликий кинджал, узятий, певно, з дому напередодні втечі.

Ашворт подивився на неї з ледь помітним роздратуванням, наче не очікував, що хтось насмілиться перервати його промову, погляд його на мить став гострішим, оцінюючим, наче він щойно вирішив, що ця дівчина заслуговує більшої уваги, ніж він спершу гадав.

— Ціною відданості справі, яку рада Дев'яти Домів так боягузливо поховала, — відповів він. — Ціною готовності визнати, що знання, здобуте через ризик, важливіше за фальшиву безпеку невігластва. Я не прошу нічого, чого твоя мати сама не була готова заплатити, перш ніж її налякали до втечі, перш ніж боязкі голоси навколо неї переконали її, що краще ховатися все життя, ніж завершити те, що вона сама починала з таким запалом.

— Ви говорите про неї так, наче вона була дослідним матеріалом, а не людиною, — жорстко зауважив Ярош, відчуваючи, як гнів піднімається в грудях швидше за страх, кулаки мимоволі стиснулися.

— Кожна велика мета вимагає жертв, — спокійно відповів Ашворт, і в цій спокійній байдужості Ярош почув відлуння того самого запису в журналі, який показала йому Дорн, ті самі холодні, розважливі слова людини, для якої людське життя завжди важило менше за абстрактне знання. — Твоя мати це розуміла, поки страх не затьмарив її розум. Сподіваюся, ти виявишся сміливішим за неї, синку Мар'яни, — не тим боязким страхом, який виховали в тобі Дорн і Тихий, а справжньою відвагою дослідника, готового йти туди, куди не наважується йти ніхто інший.

— Я не прийшов приєднатися до вас, — твердо сказав Ярош, роблячи крок назад, ближче до Мили й Тоні. — Я прийшов дізнатися, чого чекати від вас, і попередити: тримайтеся подалі від мене й моїх близьких.

Обличчя Ашворта закам'яніло, і вперше за всю розмову в його очах промайнуло щось, схоже на справжній гнів, ретельно стримуваний під маскою вченої незворушності, гнів людини, яка звикла отримувати те, чого прагне, і не звикла до відмов, тим паче від того, кого вважала своїм майбутнім найкращим учнем.

— Шкода, — сказав він нарешті, — я сподівався на розумнішу відповідь від сина найталановитішої студентки, яку я коли-небудь навчав. Але, гадаю, страх, який Дорн і Тихий у тебе виховали, поки що переважає розум. Що ж, — він махнув рукою, і Ярош відчув, як повітря в кімнаті раптом стало важким, наче перед грозою, тиск, що давив на груди, на скроні, — я почекаю, поки цей страх мине сам собою. Але попереджаю тебе так само чесно, як попередив рада двадцять два роки тому: те, що прокинулось у тобі, не терпить бездіяльності. Рано чи пізно тобі доведеться обрати між моїм навчанням і небезпекою некерованого зростання. І, боюся, синку Мар'яни, час для цього вибору настане значно швидше, ніж тобі хотілося б.