Розділ 27. Втеча з Академії

За кілька днів після записки Ашворта Мила з'явилась перед Ярошем із виразом обличчя, який не обіцяв нічого доброго, — вона чекала на нього біля виходу з аудиторії, нервово перебираючи пальцями край рукава, і щойно він наблизився, потягнула його вбік, подалі від потоку студентів, що розходилися після лекції.

— Мій батько справді пов'язаний з Орденом Попелу, — повідомила вона без зайвих вступів, тягнучи Яроша до тихого закутка парку, де високі кущі глогу приховували їх від сторонніх очей. — Знайшла листування в його кабінеті, поки він був на прийомі в раді. Схоже, він винен Ордену значну суму, позичену рік тому на «відновлення статків родини», і тепер Орден вимагає розплати — не грошима, яких у нас однаково немає, а послугою.

— Якою послугою? — насторожено запитав Ярош, хоча щось усередині нього вже здогадувалось про відповідь, холодне передчуття, що стискало груди ще до того, як Мила встигла договорити.

— Інформацією про тебе, — тихо сказала Мила, дивлячись йому в очі з тим виразом, який Ярош уже навчився розпізнавати як ознаку того, що вона збирається сказати щось важке. — Батько не знає всієї правди, звісно, — лише те, що Орден цікавиться «стипендіатом Крила Землі на ім'я Ярош Ковальчук», і просить дізнатися якомога більше про твій розпорядок дня, твої звички, твоє близьке оточення в Академії — з ким ти найчастіше спілкуєшся, куди ходиш увечері, чи маєш якісь особливі вподобання чи слабкості.

— Твій батько погодився?

— Ще не відповів остаточно, — сказала Мила, і в її голосі забриніла гіркота, яку вона намагалась приховати за зовнішньою рішучістю. — Але я боюся, що борг притисне його до згоди швидше, ніж я зможу його переконати. Він завжди був слабкий там, де йшлося про честь родини й давні борги, вважаючи, що будь-яка ціна виправдана, якщо вона повертає Оскиркам колишню повагу серед аристократії. Яроше, треба діяти негайно. Якщо Орден отримає докладну інформацію про твій розпорядок, вони можуть спробувати захопити тебе силою чи хитрістю, коли ти будеш найбільш вразливим.

Вони поспішили до ректорки Дорн, крокуючи швидко коридорами Академії, і, вислухавши новини, та довго мовчала, обмірковуючи ситуацію з виразом людини, що зважує кілька однаково небезпечних варіантів, ходячи туди-сюди кабінетом, як ходила напередодні слухання ради.

— Найбезпечніше було б вивезти тебе з Академії тимчасово, — сказала вона нарешті, зупиняючись біля вікна. — Але це означатиме офіційне пояснення для ради Дев'яти Домів, яке ми не можемо дати, не розкривши правди. Або, — вона на мить завагалась, — ми можемо вчинити щось ризикованіше, але й потенційно ефективніше: дозволити тобі непомітно зникнути з Академії на кілька днів, під приводом хвороби чи родинних обставин, і використати цей час, щоб самим розшукати штаб-квартиру Ордену Попелу, перш ніж вони встигнуть діяти першими, — випередити ворога замість того, щоб чекати на його наступний хід.

— Це небезпечно, — зауважив магістр Тихий, що приєднався до розмови, спираючись на палицю важче, ніж зазвичай, наче тягар нових новин фізично давив на його старі плечі. — Але, боюся, ректорко, менш небезпечно за очікування, поки Ашворт зробить перший хід, обираючи момент і місце на власний розсуд, без жодної нашої підготовки чи переваги.

Тієї ж ночі, скориставшись потаємним виходом із гуртожитку, про який розповіла Мила (виявилось, старий прохідний тунель, яким колись користувалися контрабандисти для постачання Академії забороненими інгредієнтами для зіль, про що офіційно ніхто не згадував уже десятиліттями, вузький, вологий прохід, повітря в якому пахло цвіллю й давнім каменем), Ярош, Мила й, за наполяганням обох, Тоня (яка рішуче відмовилась лишатися осторонь, дізнавшись про небезпеку, що загрожує другові, заявивши, що «якщо доведеться битися з якимось таємним орденом, я не збираюся сидіти в кімнаті й в'язати шкарпетки, поки ви ризикуєте життям») вирушили за межі Академії, у бік старого кварталу Гончарів, зазначеного в записці Ашворта.

— Ви обидві не мусите ризикувати заради мене, — тихо сказав Ярош, коли вони пробиралися темними вуличками, тримаючись тіней, обходячи місця, де могли патрулювати нічна варта чи випадкові перехожі, здатні впізнати студентів Академії, що крадуться поза стінами о такій порі.

— Мусимо, — рішуче заперечила Тоня, крокуючи поруч із рішучістю людини, яка вже все обдумала й не має жодних сумнівів. — Ти єдиний, хто не подивився на мене зверхньо через те, що я донька ткалі. Гадаєш, я дозволю тобі йти назустріч якомусь таємничому Ордену самому?

— А я, — додала Мила з кривою усмішкою, — вже й так по вуха в цій справі через батькові борги. Пізно відступати, та й, чесно кажучи, мені цікаво нарешті побачити на власні очі те, про що батько так довго й таємниче шепотівся зі своїми повіреними.

Кварталу Гончарів, на відміну від Нижнього кварталу, Ярош раніше не бачив — заплутане плетиво вузьких вуличок, де колись, за старих часів, тулилися майстерні гончарів, а тепер здебільшого стояли занедбані, напівзруйновані будівлі з вибитими вікнами й дахами, що подекуди провалилися всередину, у яких, за словами Тоні, останнім часом почали з'являтися дивні нічні відвідувачі — щось, про що шепотілися серед торговців на найближчому ринку, хоч офіційна варта, здавалося, не звертала на ці чутки жодної уваги, воліючи не пхати носа туди, де, як подейкували, можна легко наразитися на неприємності.

Третій провулок від Портової брами виявився найвужчим і найтемнішим з усіх, майже позбавленим будь-якого світла, окрім слабкого сяйва місяця, що ледь пробивалося крізь щілини між похиленими дахами, і в його глибині, за напівзруйнованим фасадом колишньої гончарної майстерні, Ярош побачив те, чого шукав: невеликі двері, помічені тим самим символом кола попелу, що красувався на записці Ашворта, — і слабке світло, що пробивалося з-під дверей, свідчило: усередині хтось був, і, судячи з усього, чекав.