Розділ 26. Орден Попелу

Ярош не наважився розповісти про постать у плащі одразу — не тому, що не довіряв Милі чи Тоні, а тому, що ще сам не був певен, чи не примарилося йому це обличчя з давнього сну, накладене на випадкового незнайомця, і чи не стане передчасне визнання власного страху ще однією ознакою слабкості перед лицем невідомої загрози.

Певність прийшла тієї ж ночі, коли, повертаючись до гуртожитку пізнім коридором, освітленим лише кількома магічними світильниками, які о цій порі горіли особливо тьмяно, він знайшов на порозі своєї кімнати невеликий, акуратно згорнутий аркуш паперу, підписаний не гербом Академії чи ради, а простим, невигадливим символом — колом попелу, намальованим, здається, справжнім вугільним пилом, лінії якого злегка обсипалися при найменшому доторку.

«Син Мар'яни Свенссен,

двадцять два роки я чекав на тебе, хоча, зізнаюся, не сподівався, що доля подарує мені учня настільки обдарованого так швидко. Те, що ти зумів пройти сьогоднішній ритуал непоміченим, підтверджує: твоя мати передала тобі більше, ніж я смів сподіватися. Не бійся мене. Я не бажаю тобі зла — навпаки, я єдина людина в цьому королівстві, здатна навчити тебе того, чого не наважиться навчити боязка рада Академії. Знайди мене, коли будеш готовий почути правду, яку від тебе приховують Дорн і Тихий. Шукай Орден Попелу в старому кварталі Гончарів, третій провулок від Портової брами. Двері відчинені для тебе завжди.

З пошаною, той, хто пам'ятає твою матір такою, якою вона була насправді.»

Ярош прочитав записку двічі, тричі, відчуваючи, як холод повзе спиною, попри теплу нічну задуху коридору. Ашворт не просто спостерігав — він діяв відкрито, пропонуючи те, чого не могли запропонувати ні Дорн, ні Тихий: пряме навчання, без напівправди й обережних, дозованих уроків, спокуса, яка, попри все розуміння небезпеки, все ж торкнулася чогось у ньому — тієї частини, що втомилася від місяців обережності й повільного, вимірюваного крапля за краплею прогресу.

Небезпечна пропозиція, — подумав Ярош, — і саме тому найспокусливіша.

Він приніс записку ректорці Дорн наступного ранку, застав її за сніданком у власному кабінеті — рідкість, зазвичай вона їла разом з іншими викладачами в спеціальній залі, — і, прочитавши, та зблідла так, як не блідла ще ніколи за весь час їхнього знайомства, чашка з чаєм застигла в руці на півдорозі до вуст.

— Орден Попелу, — прошепотіла вона. — Я підозрювала про існування якоїсь таємної спільноти навколо Ашворта, але не мала прямих доказів. Тепер маю.

— Що це за Орден? — запитав Ярош.

— За чутками, що ходили роками серед найстарших викладачів Академії, — пояснив магістр Тихий, який приєднався до розмови невдовзі, зайшовши до кабінету на звук стривоженого голосу Дорн, — Ашворт після вигнання зібрав навколо себе невелику групу однодумців — колишніх студентів, розчарованих магів, навіть кількох аристократів, незадоволених обмеженнями, накладеними радою Дев'яти Домів на дослідження заборонених спорідненостей, людей, які, з тих чи інших причин, вважали себе несправедливо обділеними визнанням чи можливостями. Вони вірять, що Інцидент двадцятидвохрічної давнини був не трагедією, якої слід соромитися, а важливим кроком до розуміння, яке рада злякано поховала, крок, який, на їхню думку, варто завершити, хай навіть ціною нових жертв.

— І вони хочуть використати мене, щоб завершити те дослідження, — здогадався Ярош.

— Саме так, — підтвердила Дорн, відкладаючи чашку, руки її злегка тремтіли. — І, боюся, юначе, пропозиція Ашворта звучатиме для тебе спокусливіше з кожним днем, коли ми з магістром Тихим будемо змушені продовжувати вчити тебе обережно, дозовано, тому що самі не до кінця розуміємо межі твого дару. Ашворт же, попри всю небезпеку його методів, дійсно володіє знаннями, яких бракує нам обом, знаннями, здобутими десятиліттями таємних досліджень, недоступних жодному офіційному викладачеві Академії.

Ярош задумався над цими словами, відчуваючи спокусу, про яку говорила Дорн, — справді, тижні обережних, повільних тренувань часом видавалися нестерпно повільними порівняно з тим, як швидко ріс і розгортався його дар, наче він тримав у собі океан, якому дозволялося вихлюпнутися лише по краплині. Але спогад про журнал Ашворта, про байдужість, з якою той писав про студентів як про «інструменти», і про погрозливу впевненість останньої записки в тому журналі — усе це утримувало Яроша від необдуманого кроку, стримуючи спокусу тією самою дисципліною, якої вчив його магістр Тихий.

— Я не піду до нього, — твердо сказав Ярош. — Принаймні не зараз.

— Розумна відповідь, — кивнула Дорн, хоча в її погляді Ярош прочитав тривогу, яка не зникла від цього рішення, тривогу, що радше поглибилась, наче вона розуміла: одна відмова навряд чи стане останнім словом у цій справі. — Але, боюся, Ашворт не з тих людей, хто приймає відмову легко. Якщо ти не прийдеш до нього — цілком можливо, що рано чи пізно він знайде інший спосіб змусити тебе прийти, спосіб, який може виявитися значно менш приємним за пряме запрошення.

* * *

Того ж вечора, ділячись новинами з Милою в тихому куточку бібліотеки, за столом, який вони обидва вже давно вважали своїм особистим прихистком серед метушні Академії, Ярош побачив у її очах щось нове — не просто тривогу, а глибоке, майже фізичне занепокоєння, яке змусило її на мить забути про звичну стриманість.

— Орден Попелу, — тихо повторила вона, коли Ярош закінчив розповідь, пальці її нервово розгладжували складку на рукаві сукні. — Яроше, я маю зізнатися: я чула цю назву раніше. Мій батько, коли думає, що я не слухаю, іноді згадує про якийсь «Попіл», що ходить колами серед збіднілих аристократів, пропонуючи «повернення втраченої могутності» тим, хто готовий заплатити відданістю. Я думала, це просто чутки про якесь шахрайське братство, що обіцяє легкі гроші через сумнівні магічні оборудки, — таких обіцянок серед зневірених аристократів вистачає, і більшість з них справді виявляються шахрайством. Тепер розумію: можливо, це те саме, і, боюся, значно небезпечніше за просте шахрайство.