Розділ 23. Архів Західного крила

Незнайомець у темному плащі не давав Ярошеві спокою всю ніч перед слуханням, і саме тому, коли сон нарешті прийшов, він виявився неспокійним, наповненим уривчастими образами: вогонь, що водночас палить і не палить; обличчя жінки, схоже на єдиний портрет матері, який лишився вдома, тільки молодше й сповнене жаху, обличчя, що дивилося на нього з якоїсь темної, задимленої кімнати, наче благаючи про допомогу, яку він не міг надати; і голос, глухий і далекий, що повторював те саме слово знову й знову, — слово, якого Ярош не міг розібрати, хоч як напружувався уві сні, слово, що вислизало щоразу, коли він майже вловлював його зміст.

Він прокинувся задовго до світанку, серце калатало, а долоні були мокрі від поту, простирадло зіжмакане так, наче він усю ніч борсався в якійсь невидимій боротьбі.

Це був не просто сон, — подумав він, згадуючи слова магістра Тихого про здатність Духу й Часу вловлювати відлуння минулого. Це було щось інше.

Не бажаючи більше залишатися на самоті зі своїми думками, тим паче що Дезмонд, здається, теж прокинувся від його неспокійного борсання й тепер дивився на нього стурбованим поглядом з іншого боку кімнати, Ярош одягнувся й вирушив коридорами сонної ще Академії до єдиного місця, де сподівався знайти відповіді до початку слухання, — до архіву Академії, розташованого в підвальних приміщеннях головного корпусу, куди студентам дозволялося заходити лише з дозволу викладача, приміщення, оповитого серед студентів слухами про давню магію, що начебто дрімала серед найстаріших сувоїв.

Дозволу в нього не було. Але двері архіву, на його подив, виявилися прочиненими, тонка смужка світла пробивалася крізь щілину, освітлюючи темний коридор перед ним.

Ярош обережно прослизнув усередину, освітлюючи собі шлях невеликим магічним вогником — тим самим прийомом, якого навчив його магістр Тихий для нічних занять, — і серед високих стелажів, заставлених пергаментами й старими книгами, що здіймалися вгору, зникаючи в темряві над головою, побачив постать, що схилилася над розкритим фоліантом при тьмяному світлі свічки, поставленої просто на підлогу поруч із розкладеними документами.

Це була ректорка Дорн, у простому халаті, без звичної мантії, з розпущеним волоссям, що надавало їй незвично молодого, вразливого вигляду, геть відмінного від образу непохитної керівниці Академії, до якого Ярош уже звик.

— Не сподівалась побачити тебе тут о такій порі, — сказала вона, не піднімаючи голови, наче відчула його присутність ще до того, як Ярош видав хоч якийсь звук, продовжуючи гортати сторінки фоліанта з тією зосередженістю, яка виказувала багато годин, проведених за цим самим заняттям.

— Мені наснився дивний сон, — зізнався Ярош, наближаючись обережно, щоб не потривожити стоси документів, розкладених на підлозі навколо неї в якомусь лише їй зрозумілому порядку. — Про матір. І про якийсь голос, що повторював слово, якого я не міг розібрати.

Дорн підвела очі, і в них Ярош побачив утому, накопичену за багато безсонних ночей, темні кола, які навіть тьмяне світло свічки не могло приховати.

— Можливо, це просто нерви перед слуханням, — сказала вона, хоча пролунало це не надто переконливо навіть для неї самої, голос її звучав невпевнено, наче вона сама не вірила власним словам. — А можливо — щось глибше. Дух і Час дозволяють вловлювати відлуння минулого через речі, пов'язані з тими, хто пережив сильні емоційні потрясіння. Твоя мати провела в цих стінах два роки свого життя. Цілком можливо, що архів, у якому зберігаються документи про неї, промовляє до тебе так само, як промовляв медальйон, — особливо тепер, коли ти перебуваєш так близько до нього, у самому серці тієї частини Академії, де зберігаються найдавніші й найважчі спогади.

Вона показала йому фоліант, над яким працювала, — старий журнал спостережень за студентами Крила Духу й Часу, написаний рукою, яку Ярош, на свій подив, упізнав інтуїтивно, ще до того, як Дорн назвала ім'я автора, впізнав так само, як упізнав ім'я магістра Тихого, ще не почувши його вголос.

— Магістр Ашворт, — тихо сказав він.

Дорн кивнула, і цього разу в її погляді змішалися і тривога, і щось схоже на дослідницьку зацікавленість тим, як швидко Ярошів дар розпізнає сліди минулого, зацікавленість, яка, попри весь страх, залишалася невід'ємною частиною її наукової натури.

— Я підняла цей журнал сьогодні вночі, сподіваючись знайти щось, що допоможе нам зрозуміти природу ритуалу виявлення, який чекає на тебе завтра, — пояснила вона, потираючи втомлені очі тильною стороною долоні. — І знайшла дещо значно тривожніше.

Вона розгорнула сторінку, помічену пожовклою закладкою, і Ярош прочитав рядки, написані рукою вигнаного магістра, датовані за кілька тижнів до Інциденту, чорнило вицвіле, але почерк, чіткий і впевнений, все ще виразно читався:

«Свенссен продовжує демонструвати найшвидший прогрес серед усіх шести студентів. Її резонанс з Духом і Часом уже перевищує мій власний після двадцяти років дослідження. Якщо продовжити тренування в запланованому темпі, вона може стати першою, хто досягне повного розгортання — контролю над усіма п'ятьма спорідненостями одночасно. Ризик значний, але потенційна винагорода — розуміння самої природи причинності — виправдовує його. Рада не розуміє масштабу того, що ми можемо досягти…»

— Він знав, що ризикує їхніми життями, — прошепотів Ярош, відчуваючи, як гнів піднімається в грудях, стискаючи кулаки так міцно, що нігті вп'ялися в долоні. — І все одно продовжив.