Розділ 22. Дуель на плетивах

Три дні до слухання минули у виснажливих вправах, які тепер тривали не лише вечорами з магістром Тихим, а й у будь-яку вільну хвилину, яку Ярош міг викроїти між офіційними заняттями, аж до пізньої ночі, коли Дезмонд, прокидаючись від тихого шепотіння вправ плетива, лише зітхав і повертався на інший бік, звикнувши вже до дивних звичок свого сусіда по кімнаті.

Несподівана нагода перевірити прогрес трапилась напередодні самого слухання, коли Академія традиційно проводила навчальні дуелі на плетивах між студентами другого курсу — публічне змагання на площі перед головним корпусом, де студенти демонстрували володіння базовими прийомами захисту й нападу під наглядом викладачів, подія, яку чекали з нетерпінням майже всі студенти, окрім хіба тих, кого жеребкування зводило з надто сильним суперником.

Ярош сподівався пройти дуель непомітно, як і минулого разу з іспитом, ховаючись у середині списку учасників, — але доля розпорядилась інакше: жеребкування звело його в парі з Леонтієм фон Ашером, і коли розпорядник оголосив пари, площею прокотився здивований гомін — усі знали про напруження між цими двома, і ніхто не очікував, що доля зведе їх саме напередодні слухання.

— Яка приємна несподіванка, — тихо промовив Леонтій, коли вони обидва вийшли на дуельний майданчик під схвальний гомін глядачів, серед яких Ярош помітив і Милу, що дивилась на нього з ледь прихованою тривогою, стискаючи руки перед собою, і Тоню, що стискала кулаки так, наче сама готувалась до бою, готова кинутися на захист друга за найменшої ознаки нечесної гри. — Сподіваюся, твоя «слабенька» спорідненість до Землі витримає більше, ніж просто зміцнення глиняної стіни.

— Побачимо, — коротко відповів Ярош, займаючи стійку, серце калатало не так від хвилювання перед дуеллю, як від невизначеності щодо того, що ховається за словами Леонтія — насмішка чи щось складніше, зважаючи на нещодавню розмову в коридорі.

Правила дуелі були прості: перемагав той, хто змусить суперника вийти за межі окресленого кола або хто зуміє тричі торкнутися суперника безпечним, навчальним плетивом, не завдаючи реальної шкоди — суддя, викладач з Крила Вогню, стояв осторонь, готовий втрутитися за першої ж ознаки небезпечного порушення правил. Леонтій, як студент Крила Вогню, атакував першим — керовані спалахи полум'я, спрямовані так, щоб змусити Яроша відступити до краю кола, не завдаючи опіків, вправні, точні удари людини, яка практикувала подібні дуелі роками під керівництвом найкращих учителів королівства.

Ярош відповів так, як учив магістр Гроу, — простими плетивами Землі, піднімаючи невеликі кам'яні щити для захисту, рухи, відпрацьовані до автоматизму за місяці удаваного навчання. Але зі спалахом кожної нової атаки Леонтія він відчував, як усередині нього прокидається спокуса відповісти повною мірою — використати справжню силу, яка тепер, після місяців тренувань, здавалося, ледь стримувалась під тонкою поверхнею вдаваної слабкості, рвучись назовні з наполегливістю, яку ставало дедалі важче контролювати.

— Не так уже й слабко, — процідив Леонтій, коли черговий кам'яний щит Яроша витримав удар вогню, який мав би легко пробити захист студента з мінімальною спорідненістю, витримав із запасом, що здивував навіть самого Яроша, який намагався зберігати рівновагу. — Цікаво, скільки ще сюрпризів ти приховуєш, Ковальчук.

Натовп глядачів, збуджений видовищем, не звертав уваги на ці слова, сприймаючи їх як звичайну дуельну браваду, вигуки схвалення й розчарування лунали з кожним новим обміном ударами, — але Ярош відчув у них справжню, гостру погрозу, змішану, втім, із чимось, що нагадувало щире зацікавлення, а не тільки ворожість.

Дуель тривала довше за звичайні навчальні поєдинки — обидва суперники виявились завзятішими, ніж очікувала публіка, обмінюючись плетивами з такою наполегливістю, що суддя вже двічі попереджав про необхідність дотримуватися меж дозволеної сили, — і за кілька обмінів атаками Ярош відчув, як напруга від необхідності стримуватись і водночас захищатись починає розхитувати його самоконтроль, наче він тримав у руках повний до країв глек, який щомиті готовий розлитися. Земля під ногами Леонтія раптом здригнулась сильніше, ніж Ярош планував, — недостатньо, щоб хтось із глядачів запідозрив щось надприродне, але достатньо, щоб Леонтій, вражений несподіваною силою поштовху, похитнувся й на мить втратив рівновагу, руки його замахали в повітрі, шукаючи опору.

— Дуель закінчено! — оголосив викладач-суддя, побачивши, як Леонтій торкнувся межі кола ногою, намагаючись утриматись на ногах. — Перемога Ковальчука!

Натовп зааплодував, здивований несподіваним результатом, — простолюдин переміг одного з найкращих студентів Академії, хай навіть у навчальному поєдинку, дехто зі студентів навіть присвиснув від захоплення, не приховуючи здивування. Тоня радісно скрикнула, підстрибнувши на місці, а Мила, Ярош помітив, полегшено видихнула, хоча в її очах читалась та сама тривога, що й раніше, тривога, яка не покидала її, попри переможний результат.

Леонтій підвівся, обтрушуючи одяг, з виразом обличчя, у якому змішалися роздратування й щось схоже на неохоче визнання, визнання суперника, чия сила виявилась значно більшою за офіційно заявлену.

— Непогано, Ковальчук, — сказав він тихо, підходячи ближче, поза межами чутності інших. — Для студента зі «слабенькою» спорідненістю до Землі, звісно. Завтра на слуханні я чекатиму пояснень, звідки в тебе такий несподіваний поштовх сили. І, повір, я не єдиний, хто це помітив.

Він кивнув кудись убік, і Ярош, простеживши за його поглядом, побачив серед глядачів незнайому людину в темному, непримітному плащі, що спостерігала за щойно завершеною дуеллю з виразом професійного, ретельно прихованого інтересу, стоячи трохи осторонь основного натовпу, майже непомітна для тих, хто не звик виглядати саме таких непримітних постатей, — людину, яку Ярош ніколи раніше не бачив в Академії і яка, помітивши, що привернула його увагу, розвернулась і швидко зникла в натовпі, розчинившись серед студентів так само непомітно, як і з'явилась.