Розділ 21. Наклеп

Чутки в Академії, як і в Нижньому кварталі, розповзалися швидше за будь-яке офіційне оголошення, — і за тиждень до слухання ради Дев'яти Домів увесь студентський загал уже перешіптувався про «таємничого стипендіата з Нижнього кварталу», якого нібито підозрюють у прихованій, забороненій спорідненості, чутки, що обростали новими подробицями з кожним переказом, від правдоподібних до відверто фантастичних.

— Хтось говіркий, — похмуро зауважила Мила, коли вони втрьох із Тонею зустрілися увечері в тихому куточку парку, подалі від зайвих вух, сидячи на кам'яній лавці неподалік того самого фонтану, де рік тому Ярош уперше по-справжньому розмовляв з Милою. — Або хтось цілеспрямовано розповсюджує ці чутки, готуючи ґрунт перед слуханням, аби навіть ті члени ради, що досі вагалися, прийшли на засідання з готовою упередженістю.

— Фон Ашер, — впевнено сказав Ярош, стискаючи кулаки.

— Можливо, — погодилась Мила, — а можливо, хтось із його оточення, діючи за його вказівкою чи за власною ініціативою, сподіваючись здобути прихильність одного з Дев'яти Домів, показавши себе пильним і відданим справі викриття потенційної загрози.

Того ж тижня Ярош уперше відчув на собі не просто цікаві, а відверто вороже налаштовані погляди — навіть студенти, з якими він досі не мав жодних конфліктів, тепер обходили його стороною в коридорах, перешіптуючись за спиною, деякі демонстративно змінювали напрямок ходи, щойно бачили його попереду. Дезмонд, його мовчазний сусід по кімнаті, продовжував ставитися до нього так само рівно, як і завжди, незворушний, як завжди, але навіть він одного вечора обережно запитав, відклавши книгу, яку саме читав при світлі свічки:

— Правда, що тебе підозрюють у чомусь пов'язаному зі старим Крилом Духу й Часу?

— Чутки перебільшені, — ухильно відповів Ярош, ненавидячи себе за необхідність брехати навіть тому, хто, здається, не бажав йому зла, хто просто задав чесне питання із чесним занепокоєнням, а не зі злим наміром.

Найгірше сталося за три дні до слухання, коли, повернувшись до своєї кімнати після вечірнього заняття з магістром Тихим, Ярош застав двері прочиненими, а свої речі — розкиданими по підлозі, наче хтось ретельно, хоч і поспіхом, обшукував кожен закуток у пошуках доказів, перекинувши навіть матрац, зазирнувши під нього й лишивши все безладно розкиданим.

Медальйон матері, який Ярош завжди носив на шиї, на щастя, лишався при ньому, — але старий батьків ніж, який він тримав у шухляді столу, зник, лишивши по собі тільки порожнє місце серед розкиданих речей, наче хтось спеціально шукав саме цю річ, попри всю її очевидну незначущість з магічної точки зору.

— Хтось обшукав мою кімнату, — повідомив він ректорці Дорн наступного ж ранку, ледве стримуючи гнів, який кипів у грудях, — і забрав річ, яка не мала жодної магічної цінності, просто старий ковальський ніж, який мій батько дав мені на щастя.

Дорн вислухала його з похмурим виразом, який дедалі частіше з'являвся на її обличчі останніми тижнями, обличчя жінки, що відчуває, як контроль над ситуацією поступово вислизає з рук.

— Річ без магічної цінності, — задумливо повторила вона, — але з великою символічною вагою для тебе особисто. Хтось хотів не знайти доказів, юначе. Хтось хотів дати тобі зрозуміти, що ти під наглядом, і що навіть у власній кімнаті ти не в безпеці — своєрідне залякування, значно тонше й підступніше за пряму погрозу.

— Фон Ашер? — знову припустив Ярош.

— Або хтось, кого він найняв, — відповіла Дорн. — Аристократи з Дев'яти Домів рідко бруднять руки самостійно, коли можуть найняти для цього інших, людей, чиї імена ніколи не з'являться в жодних офіційних документах. Але, — вона на мить завагалась, — є ще одна можливість, юначе, яку я не хочу озвучувати завчасно, але яку мушу тримати в умі.

— Магістр Ашворт, — здогадався Ярош.

Дорн кивнула коротко, неохоче, наче кожне визнання цієї можливості коштувало їй додаткової частки тривоги.

— Якщо він справді досі активний і якщо він дізнався про твоє існування, — обшук кімнати цілком у його стилі: обережний, методичний, спрямований на пошук доказів твоєї природи, а не на публічне викриття. Фон Ашер діяв би відкритіше, впевнений у власній правоті й недоторканності, не боячись, що хтось запідозрить саме його. А ось людина, що двадцять два роки переховується від закону Академії, діяла б саме так — тихо, непомітно, залишаючи по собі лише слід відсутньої речі й тривоги, яку важко довести комусь іншому, тривоги, яка сіє сумніви й підозри, не даючи жодних конкретних доказів для звинувачення.

Ярош стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів через втрату батькового ножа переплітається зі страхом перед невидимим, безіменним ворогом, який, можливо, спостерігав за ним значно уважніше, ніж навіть Леонтій фон Ашер, ворогом, чиє обличчя він навіть не міг собі уявити.

— Мені потрібен новий план, — сказав він твердо, підводячись з крісла, у якому сидів. — Не просто пройти ритуал виявлення непоміченим. Мені потрібно з'ясувати, хто насправді стоїть за цим обшуком, перш ніж слухання ради дасть комусь привід діяти відкрито.

— Згодна, — сказала Дорн, — але часу лишається катастрофічно мало. Три дні, юначе. Три дні, щоб приготуватися до випробування, яке визначить не лише твою долю в цій Академії, а й, можливо, долю всього, що лишилося приховати про Крило Духу й Часу.

* * *

Того ж вечора Ярош, повертаючись до пограбованої кімнати з важким серцем, зустрів у коридорі Леонтія фон Ашера, який, здається, чекав саме на нього, стоячи біля вікна з тим самим виразом стриманого напруження, що Ярош помітив у ньому вже кілька разів останнім часом.