Розділ 17. Літо в Нижньому кварталі

Літо в Нижньому кварталі текло так само, як текло щороку, відколи Ярош себе пам'ятав, — повільно, спекотно, просякнуте запахом розпеченого металу й морської солі, — і водночас цього літа все здавалося іншим, наче він дивився на рідні вулиці крізь скло, тонше й прозоріше за те, крізь яке дивився рік тому. Кожен ранок починався зі звичного ритуалу: розпалювання горна, снідання скибкою хліба з салом, робота біля верстата поруч із батьком, — але тепер, виконуючи ці рухи, Ярош водночас відчував іншу, паралельну реальність, у якій він студент Академії, вихованець ректорки Дорн, учень магістра Тихого, носій забороненого дару, і ці дві реальності, здавалося, ледь трималися купи в одному тілі.

— Ти змінився, — зауважив батько за вечерею одного з перших днів після повернення, уважно вдивляючись у сина, ложка з юшкою застигла на півдорозі до рота. — Не тільки виріс. Дивишся якось… далі.

— Академія так впливає на людей, — ухильно відповів Ярош, не бажаючи одразу навантажувати батька всіма тривогами останніх місяців, усіма подробицями про Леонтія фон Ашера, про дике полум'я в парку, про дедалі відчутнішу небезпеку розкриття.

Але за кілька вечорів, коли батько вже вклався спати, а Ярош сидів на порозі кузні, дивлячись на зорі, що яскраво сяяли над дахами Нижнього кварталу, — вдалині, куди не діставало світло ліхтарів Верхнього Міста, де небо здавалося особливо густим, всипаним незліченними точками світла, — він відчув знайомий, глибокий спокій, якого не відчував уже давно. Тут, серед звичних запахів і звуків — далекого гавкоту собак, скрипу возів, що припізно поверталися з ринку, приглушених голосів сусідів за тонкими стінами, — дар усередині нього наче засинав, задоволений, — не тому, що зникав, а тому, що йому, здається, не було чого шукати серед речей, які Ярош знав так добре, як власне серцебиття.

Оленка, донька шевця, стала за цей рік ще дорослішою — тепер вона допомагала батькові в майстерні майже нарівні з підмайстрами, її руки, колись тонкі й дитячі, тепер вправно орудували шилом і дратвою, а в її рухах з'явилася впевненість, якої Ярош раніше не помічав, впевненість людини, що знайшла своє місце у власному ремеслі.

— Розкажи мені про Академію, — попросила вона одного вечора, коли вони, як у дитинстві, сиділи на низькому паркані між їхніми будинками, спостерігаючи, як призахідне сонце фарбує дахи в теплий, мідний колір. — Правда, що там навчаються діти самих Дев'яти Домів?

— Правда, — підтвердив Ярош. — Але й прості діти теж, як я. Хоч ставлення, зізнаюся, не завжди однакове. Дехто з аристократів дивиться на нас так, наче ми забруднюємо саме повітря, яким дихаємо разом із ними.

— А дівчина в тебе там є? — раптом запитала Оленка з тією прямотою, яку могла дозволити собі тільки давня подруга дитинства, спостерігаючи за його реакцією з ледь прихованою цікавістю.

Ярош відчув, як вуха заливає рум'янцем, і подумки вилаяв власне тіло за цю зрадницьку звичку видавати емоції, згадавши всі марні спроби Дорн навчити його стриманості.

— Є друзі, — обережно відповів він. — І дівчина серед них. Але не в тому сенсі, який ти маєш на увазі.

— Ще в тому сенсі не маєш, — виправила Оленка з лукавою посмішкою, штовхнувши його плечем. — Побачимо, як буде далі.

Ярош не став сперечатися, хоча думки про Милу Оскирко — про те, як вона стиснула його долоню в бібліотеці, про турботу в її голосі тієї ночі з диким полум'ям, про довгі вечірні розмови, які тривали значно довше, ніж вимагала звичайна дружба, — з'являлися частіше, ніж він готовий був зізнатися навіть самому собі, зринаючи в думках у найнесподіваніші миті, поки він, наприклад, кував залізо чи йшов ринковою площею.

* * *

Батько того літа знайшов нову роботу — замовлення на кований паркан для одного з торгових складів у порту, робота велика й прибуткова, яка дозволила йому вперше за багато років не турбуватися про зимові запаси заздалегідь, купуючи вугілля наперед, поки ціни ще низькі. Ярош допомагав, наскільки міг, хоча тепер, після місяців тренувань з магістром Тихим, кожен удар молота по розпеченому металу відлунював у ньому подвійно — фізичним зусиллям, звичним з дитинства, і тим внутрішнім тремтінням, яке він навчився розпізнавати як відгук власного дару на близькість вогню.

Одного спекотного полудня, коли вони саме закінчували чергову секцію паркану, до кузні заглянула Оленка, засапана й схвильована.

— Там, на площі, дивні люди, — повідомила вона. — Розпитують про твою родину, Яроше. Двоє чоловіків, не з нашого кварталу, вбрані просто, але недбало, наче навмисно намагаються не привертати уваги.

Ярош відчув, як усередині все похолонуло, серце закалатало швидше.

— Що саме питали? — насторожено запитав батько, відкладаючи молот.

— Чи давно ви тут живете, чи є в родині ще якісь родичі, чи бували коли-небудь гості з Верхнього Міста, — перерахувала Оленка, зморщивши лоба, пригадуючи. — Мій батько сказав їм, що нічого не знає, і вони пішли, але щось у них було дивне. Не схожі на звичайних цікавих сусідів.

Ярош і батько обмінялися стривоженими поглядами. Невже хтось із Ордену, про який Ярош ще не знав, чи, можливо, шпигуни, найняті Леонтієм фон Ашером, уже почали копати глибше, шукаючи підтвердження своїх підозр не лише в стінах Академії, а й тут, у самому серці Нижнього кварталу?

— Треба бути обережнішими, — сказав батько тихо, коли Оленка пішла. — Якщо хтось цікавиться нашою родиною тут, у Нижньому кварталі, значить, підозри про тебе, синку, сягнули значно далі, ніж ми думали.