Розділ 16. Те, що приховує рід

— Не розумію, про що ти, — рівно відповів Ярош, згадуючи всі уроки ректорки Дорн про незворушність обличчя, хоча серце в грудях калатало так, наче намагалося вирватися назовні.

— Розумієш, — заперечив Леонтій, відштовхуючись від стіни й підходячи ближче, так, щоб їхня розмова лишилася поза межами чутності інших студентів, що проходили коридором, поспішаючи на наступні заняття, не звертаючи уваги на двох хлопців, що стояли осторонь. — Я стежу за тобою від самого іспиту на площі Семи Вітрів, Ковальчук. Почорнілий камінь Проявлення. Раптове зарахування до Крила Землі без публічного оголошення справжньої спорідненості, хоча зазвичай ректорка Дорн особисто оголошує спорідненість кожного новоприйнятого студента. Приватні зустрічі з ректоркою Дорн, про які нібито ніхто не знає, хоча слуги в Академії говіркіші, ніж їм належить бути, особливо коли йдеться про срібну монету за вчасно передану новину. І тепер — стіна, зміцнена силою, якої не мала б мати «слабенька» спорідненість.

— Хочеш сказати, я обманюю комісію? — запитав Ярош, намагаючись, щоб голос прозвучав ображено, а не налякано, хоча відчував, як внутрішньо тремтить від напруги цієї розмови.

— Хочу сказати, — тихо промовив Леонтій, і вперше за весь час знайомства в його голосі забриніло щось, схоже на щирість, позбавлену звичної зверхності, майже занепокоєння, — що я не знаю, що ти таке, Ковальчук. І це мене турбує більше за будь-яку відкриту ворожість. Двадцять два роки тому мій дід доклав усіх зусиль, щоб те, що сталося в Крилі Духу й Часу, ніколи не повторилося. Він розповідав мені про той день лише раз, коли я був малим, — і навіть тоді голос у нього тремтів, а мій дід не з тих людей, чий голос тремтить від чогось незначного. Я бачив, як генерали королівської армії шанобливо схиляли перед ним голови, бачив, як він, не зморгнувши оком, вислуховував новини про втрачені кораблі й провалені торгові угоди. Але коли він говорив про той день, руки в нього тремтіли так, наче він знову тримав щось, що от-от вислизне.

— То ти вважаєш, що я — загроза?

— Я вважаю, — Леонтій на мить завагався, наче добираючи слова з незвичною для себе обережністю, стишуючи голос ще дужче, — що якщо ти справді той, ким я тебе підозрюю, — то Академія і, можливо, все місто мають знати правду, перш ніж станеться щось непоправне. Не з ненависті до тебе особисто, Ковальчук. А тому, що дехто з нас пам'ятає, чим закінчується необережність з подібними силами, навіть якщо ми самі того дня не бачили на власні очі, а тільки чули з других вуст, тремтячим голосом старого діда, який досі не може забути.

Він розвернувся й пішов геть, лишивши Яроша стояти в коридорі з важким відчуттям, що вперше за весь цей час його ворог говорив не з позиції зверхності, а з позиції щирого, хоч і незручного переконання, переконання, яке, попри всю свою незручність для Яроша, було небезпідставним і, можливо, навіть шляхетним у своїй основі.

* * *

Того ж вечора, на приватному занятті, Ярош переказав цю розмову і ректорці Дорн, і магістру Тихому, які вислухали його мовчки, з виразами, що дедалі більше похмурніли, обмінюючись стурбованими поглядами.

— Він має рацію в одному, — зрештою сказала Дорн, потираючи скроню втомленим жестом, який Ярош бачив у неї вперше за весь час знайомства. — Твій дар росте швидше, ніж ми очікували. Швидше за будь-якого «Різнобарвного» студента, про якого зберігають записи в архіві Академії, включно з твоєю матір'ю. Я підозрюю, юначе, що причина в тому, що твоя мати вже приборкала первинний хаос свого дару до твого народження, — а ти успадкував не сирий, неконтрольований потенціал, а щось, вже частково впорядковане, готове рости швидше за початкову точку, наче будинок, зведений на вже підготовленому фундаменті, замість того, щоб починати з голого поля.

— Це добре чи погано? — запитав Ярош.

— І те, і те, — відповів магістр Тихий замість неї, спираючись на палицю, обличчя серйозне, зосереджене. — Добре, бо означає, що ти, можливо, зможеш опанувати цей дар повністю, чого не вдалося жодному з нас. Погано, бо означає, що прикриття, яке ми вигадали, — слабка спорідненість до Землі, — вичерпує себе швидше, ніж ми планували. Ще один-два подібні епізоди, і навіть найповажніші члени комісії почнуть ставити запитання, на які ми не зможемо відповісти без розкриття правди, а Леонтій фон Ашер, судячи з усього, вже й без того збирає докади, готуючись поставити ці запитання значно раніше за офіційну комісію.

— То що робити?

Дорн і Тихий обмінялися довгим поглядом, у якому Ярош прочитав мовчазну нараду, що тривала, здається, значно довше за секунди їхнього мовчання, обмін думками, вироблений роками спільної роботи й спільно пережитої трагедії.

— Наприкінці літа, — сказала нарешті Дорн, — коли перший курс завершиться і почнеться другий, нам доведеться прийняти рішення. Або ми знайдемо спосіб офіційно й безпечно розкрити частину правди — можливо, під контрольованим наглядом, як особливий випадок, схвалений радою Академії. Або тобі доведеться навчитися приховувати дар настільки досконало, наскільки не вдавалося нікому за всю історію Крила Духу й Часу. І, — вона подивилась на нього з виразом, у якому змішалися турбота й тривога, — або, юначе, тобі доведеться готуватися до того, що правда розкриється не за наших умов, а за умов Леонтія фон Ашера чи когось, хто стоїть за ним, а це, повір, найгірший з усіх можливих варіантів.

Ярош вийшов з кабінету ректорки тієї ночі з важким відчуттям, що перший курс, який лише щойно завершився, був насправді найлегшою частиною випробування, яке чекало попереду, — і що літні канікули, які мали принести перепочинок, стануть натомість останнім затишшям перед бурею, яка насувалася з боку Дев'яти Домів і давно похованих таємниць Академії Аврелія.