Розділ 15. Іспити першого курсу

Леонтій фон Ашер не зробив жодного руху в бік Яроша впродовж усієї лекції — тільки раз обернувся, коли викладач ненадовго відвернувся до дошки, і подивився на Яроша з виразом, який неможливо було сплутати ні з чим іншим, окрім тріумфу, ретельно стримуваного заради пристойності, тріумфу мисливця, який нарешті побачив, куди веде слід, за яким він так довго йшов.

— Що це за сувій? — тихо запитала Мила, коли вони вийшли з аудиторії, ідучи поруч коридором, повним студентів, що поспішали на наступні заняття.

— Не знаю, — зізнався Ярош, — але печатка перекреслена. Я ще ніколи не бачив такого знаку на документах Академії.

Відповідь прийшла швидше, ніж він очікував, — того ж вечора, коли Ярош прийшов на приватне заняття до ректорки Дорн і застав її розлюченою так, як ще не бачив, — вона ходила туди-сюди кабінетом, стиснувши руки за спиною, обличчя бліде від гніву, який вона зазвичай так ретельно приховувала за маскою незворушності.

— Леонтій фон Ашер, — процідила вона, щойно двері зачинилися, — подав офіційний запит до архіву Академії про матеріали, пов'язані з закриттям Крила Духу й Часу. Формально це його право — кожен студент третього курсу може запитувати архівні матеріали для навчальних цілей, цей пункт запровадили ще за часів мого власного навчання, задовго до Інциденту. Але сувій, який він тримав сьогодні, — це копія указу про закриття, підписана саме його дідом, Гортензієм фон Ашером. Він не просто цікавиться. Він готує справу, збираючи докази методично, як досвідчений слідчий, а не як цікавий студент.

— Проти мене?

— Проти всього, що асоціюється з Духом і Часом, — уточнила Дорн, зупиняючись і дивлячись на Яроша з тривогою, яку вже не намагалась приховувати. — Можливо, він ще не пов'язав ці підозри безпосередньо з тобою. Але часу лишається все менше, а він, судячи з наполегливості, не з тих, хто відступає на півдорозі.

Тим часом наближалися перші великі випробування — іспити першого курсу, обов'язкові для всіх студентів-новачків, які мали підтвердити (або спростувати) достатність їхньої заявленої спорідненості для продовження навчання. Для Яроша це означало нову складність: він мав продемонструвати перед комісією викладачів слабку спорідненість до Землі, приховуючи водночас справжню силу, яка щодня давалася йому дедалі легше під керівництвом магістра Тихого, легше настільки, що приховувати її ставало важче, ніж будь-коли раніше.

— Це буде непросто, — попередив магістр Тихий на одному з останніх занять перед іспитами, сидячи у своєму звичному кріслі, руки складені на колінах, вираз обличчя серйозний, як ніколи. — Ти вже навчився відчувати свій дар глибше, ніж на початку. Приховувати силу, яку відчуваєш дедалі яскравіше, — куди важче, ніж приховувати слабкість, якої ти боявся показати замало. Це наче намагатися вдавати, що не вмієш плавати, коли насправді щойно навчився пірнати на глибину, недосяжну для більшості твоїх однолітків.

— Впораюся, — пообіцяв Ярош, хоча в глибині душі не був певен цього так твердо, як хотів здаватися, і магістр Тихий, судячи з ледь помітної усмішки, це прекрасно розумів.

* * *

День іспитів видався похмурим, із важкими хмарами над Академією, що обіцяли грозу, і в повітрі відчувалося те особливе передгрозове напруження, яке, здавалося, передавалося й студентам, які юрмилися біля випробувальної зали, обмінюючись останніми нервовими репліками. Студентів по одному викликали до випробувальної зали Крила Землі, де перед комісією з трьох викладачів — магістра Гроу та ще двох, яких Ярош раніше не бачив, суворих на вигляд чоловіка й жінки в темних мантіях, — треба було продемонструвати практичне володіння базовими плетивами Землі: підняти камінь певної ваги, виростити паросток із насінини за лічені хвилини, зміцнити глиняну стіну проти удару.

Тоня пройшла іспит блискуче, викликавши схвальні кивки комісії, — її спорідненість до Землі, як з'ясувалося за минулі місяці, виявилась не просто достатньою, а по-справжньому сильною, і вона вийшла із зали з обличчям, сяючим від гордості, яку навіть не намагалася приховати. Дезмонд, Ярошів сусід по кімнаті, хоч і належав до Крила Води, проходив паралельний іспит того ж дня й, судячи з його втомленого, але задоволеного вигляду ввечері, теж впорався добре, хоча, як завжди, не поширювався про подробиці, обмежившись коротким «нормально» у відповідь на розпитування сусідів по гуртожитку.

Коли настала Ярошева черга, він увійшов до зали з ретельно відпрацьованим виразом старанного, але посереднього старання — саме те, що мали побачити комісія й, можливо, шпигуни фон Ашера, якщо такі спостерігали за іспитом, хоча Ярош і сподівався, що подібних спостерігачів у самій залі бути не могло.

— Підніми камінь, — наказав один з екзаменаторів, вказуючи на важку брилу на постаменті, кам'яну брилу, яка, судячи з розмірів, вимагала помірної, але не мінімальної сили.

Ярош зосередився, вдаючи, ніби докладає всіх зусиль, обличчя напружене, брови зведені так, як зазвичай виглядає людина, що бореться з важким завданням, і дозволив каменю піднятися лише на кілька дюймів — рівно стільки, щоб продемонструвати наявність спорідненості, не більше. Насправді він відчував, що міг би підняти цю брилу без жодного зусилля, використавши бодай крихту тієї сили, яку тижнями вчився стримувати, — і саме це відчуття, парадоксальним чином, далося йому найважче: приховувати силу виявилося складніше, ніж її показувати, наче тримати норовливого коня на короткому повідку, коли той рветься вперед на повний галоп.

— Достатньо, — кивнув екзаменатор, роблячи позначку в журналі. — Паросток тепер.