Розділ 14. Слід у темряві

Наступні дні минули в напруженому очікуванні, яке важким тягарем лягло на Ярошеві плечі, змушуючи його здригатися від кожного зайвого погляду, від кожної випадкової паузи в розмові однокурсників, наче будь-яка з цих дрібниць могла виявитися ознакою того, що таємниця розкрита.

Ректорка Дорн розпитала садівника Академії, чи не помічав хтось дивних змін у нічному парку, і той, спантеличено чухаючи потилицю, підтвердив, що один із трояндових кущів справді виглядав дивно — «наче постарів і помолодшав водночас, перепрошую за таке дивне слово, ректорко», — але списав це на примху погоди чи власну втому після довгого дня, додавши, що останнім часом бачить дивні речі частіше, ніж хотілося б у його віці, і, можливо, час уже подумати про відпочинок від щоденної праці в парку. Про студента, що стояв серед вогню опівночі, ніхто, здається, не доповідав, і це, здавалося б, мало заспокоїти Яроша, але замість цього тільки посилило його тривогу — невідомість завжди лякає дужче за конкретну загрозу.

І все ж Ярош не міг позбутися відчуття, що щось у ту ніч пішло не так, — відчуття, яке підтвердилося за три дні, коли Мила Оскирко, підійшовши до нього в коридорі між лекціями, тихо мовила, притримуючи його за лікоть, аби він не пройшов повз, заглиблений у власні думки:

— Нам треба поговорити. Наодинці.

Вони зустрілися у звичному куточку бібліотеки, і Мила, перш ніж заговорити, довго й уважно оглянула простір навколо, наче перевіряючи, чи немає поблизу зайвих вух, навіть заглянула за найближчий стелаж, чого Ярош раніше за нею не помічав.

— Тієї ночі, коли ти раптом пішов з бібліотеки, — почала вона стишеним голосом, — я хвилювалась і пішла слідом за тобою. Не одразу — почекала кілька хвилин, соромлячись здатися надто настирливою, крутячи в руках перо, яке щойно відклала, поки не набралася рішучості. А коли вийшла в парк… — вона затнулась, дивлячись на нього так, наче намагалась прочитати в його обличчі підтвердження чи спростування того, що збиралася сказати. — Я бачила вогонь, Яроше. Дивний вогонь, який водночас палив і не палив трояндовий кущ. І бачила тебе серед нього, а поруч — ректорку Дорн і магістра Тихого.

Серце Яроша завмерло, кров відхлинула від обличчя. Він розумів: настав момент, коли доведеться або збрехати найближчій людині в Академії, окрім Дорн і Тихого, — або нарешті сказати правду тій, хто, можливо, заслуговувала на неї найбільше з усіх, кого він тут зустрів.

— Ти нікому не сказала? — обережно запитав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Нікому, — підтвердила Мила. — Хоча, зізнаюся, кілька днів не могла думати ні про що інше, крутила в голові десятки пояснень, одне неймовірніше за інше, поки жодне не здалося достатньо переконливим. Яроше, скажи мені правду. Що ти таке?

Ярош подивився на неї довго, зважуючи ризик, — і врешті вирішив, що довіра, яку вона вже виявила, мовчавши три дні попри те, що бачила щось настільки дивне й лякаюче, заслуговує на відповідну довіру у відповідь. Він згадав слова Тихого про те, що зайва мовчазність теж може коштувати дорого, і вирішив, що цього разу варто ризикнути.

— Я скажу тобі, — тихо мовив він, — але спершу мусиш пообіцяти, що це залишиться між нами. Не тому, що я тобі не довіряю, а тому, що правда небезпечна не лише для мене, а й, можливо, для тебе, якщо хтось дізнається, що ти знаєш.

Мила кивнула, і в її очах Ярош побачив не страх, а щось схоже на рішучість — готовність узяти на себе тягар чужої таємниці, готовність, якої Ярош не наважувався сподіватися.

— Обіцяю.

І Ярош розповів їй усе — про матір, про Крило Духу й Часу, про Інцидент двадцятидвохрічної давнини, про власний дар, який офіційно приховувався під виглядом слабкої спорідненості до Землі, про уроки з магістром Тихим і ректоркою Дорн, про медальйон, який досі носив під сорочкою. Мила слухала мовчки, не перебиваючи, тільки іноді ледь помітно киваючи, наче звіряючи почуте з якимись власними здогадками, і тільки коли він закінчив, тихо видихнула, наче довго стримувала подих.

— Ось чому фон Ашер так уперто винюхує щось навколо тебе, — сказала вона нарешті. — Він відчуває, що щось не так, хоч і не знає що саме. Це багато чого пояснює — і його наполегливість, і те, як ретельно ректорка Дорн уникає прямих запитань про твою спорідненість на офіційних заняттях.

— Ти боїшся мене? — прямо запитав Ярош, боячись почути відповідь, стискаючи руки під столом так міцно, що аж кісточки пальців побіліли.

Мила подивилась на нього з виразом, у якому змішалися здивування й щось тепліше за просту дружню турботу.

— Ні, — сказала вона твердо. — Боюся за тебе. Це не те саме.

Вона простягнула руку й, на превеликий подив Яроша, стиснула його долоню — коротко, але міцно, як стискають руку союзника перед битвою, рухом настільки природним, наче вони знали одне одного значно довше, ніж кілька місяців.

— Я допоможу тобі, чим зможу, — сказала вона. — А поки що раджу бути обережним із фон Ашером удвічі більше, ніж раніше. Він не з тих, хто облишає підозри просто так. І, боюся, тепер, коли він щось запідозрив, він шукатиме докази вже цілеспрямовано, а не про людське око.

Слова Мили виявилися пророчими швидше, ніж Ярош міг очікувати: наступного ж ранку, зайшовши до аудиторії на лекцію з теорії плетив, він побачив, що Леонтій фон Ашер сидить не з друзями-аристократами, як завжди, а сам, за столом просто попереду того місця, де зазвичай сідав Ярош, — і на столі перед ним лежав старий, пожовклий сувій, оздоблений печаткою, яку Ярош бачив лише один раз у житті: три сплетені кола Академії, перекреслені навскіс однією-єдиною лінією.